Зараз активно ведуться дискусії та обговорення щодо активніших мобілізаційних заходів, і якось надто багато невдоволених, надто багато ображених та наляканих. Зокрема, серед тих, хто має всі шанси долучитися до Збройних Сил України. І хоч це цілком логічно, бо страшно/важко/небезпечно, та все ж, чи можливо якось змінити ситуацію, ставлення чоловіків до призову? Питання хороше, тема важлива, – ділиться думками колишній наш колега, а нині – воїн ЗСУ Федір Рудий.
До слова, один з моїх улюблених лайфхаків, коли хочеш розібратися в ситуації та поглянути на неї під іншим кутом – зобразити метафорично. Тож, уявіть наступне:
Горить частина багатоповерхового будинку. Жителі задимленого під’їзду в паніці, зібравши речі, біжать надвір, хтось може й зразу в село, до родичів, не суть. Хтось навіть лишається, відкривши вікно, чекати пожежників. Головне тут те, що лише одиниці будуть намагатися щось зробити до прибуття пожежної бригади. Гасити самотужки, евакуювати людей. Це стосується як перехожих, так і самих жителів. Більшість буде стояти та дивитися, вести стріми, фоткатись, співчутливо хитати головою. Сидіти по квартирах. А скільки жителів будинку, які зараз умовно на роботі, покинуть все і приїдуть допомагати? Невелика кількість. У принципі, логічно. А що я зроблю? Є пожежники, то їх робота. Краще тут, зароблятиму гроші, платитиму податки.
І це було зрозумілим, принаймні, перший час. Коли ще не знаєш об’єму пожежі та її можливих наслідків. Тепер же, коли зрозуміло, що умовна пожежна бригада не справляється, що бракує сил, бракує засобів, пожежа шириться. Її не вдається загасити. Тут потрібні ще люди. Навіть елементарна допомога, замінити тих, хто носить відрами воду. (Я тут про те, що навіть у відпустку на 10 днів не вирвешся, бо людей бракує). Звісно є ризики. Варіант лізти прямо у вогонь. Але не кожному. Це не квиток у один кінець. Це необхідність якомога більшою кількістю людей справитися з небезпекою. Бо ті, хто від початку – реально видихлися. І логічно, що їх сил може не вистачити. Будинок горить. І помалу згорить увесь. Якщо не діяти як один механізм.
Проте є люди, які сидять собі в умовно безпечних під’їздах (поки що) і чекають, коли воно саме погасне. Звісно, запах диму трохи заважає, але звикнути можна. Та, висунувшись з вікна, питають: “Ну що там? Коли вже погасять?” І знай собі обурюються. Що мало пожежників, що не вистачає техніки (от держава у нас – все розікрали, все продали, дві пожежні машини на все місто). Справедливе зауваження? Звісно. Але суть же не в тому, правда? Суть у тому, що горить НАШ будинок. І є ризик, що він потроху згорить увесь.
А тепер трохи про конституційні права. Підходить от до жителя будинку умовно пожежник чи хтось там. “Чого ти стоїш, дивишся? Допомагай, роби щось, ми не справляємося. Це ж твій будинок, чи ні?” А той зразу свої права, що нога болить, серце слабе, і мовляв, це не моя робота. Ти пожежник, ти й гаси. А я, взагалі, з іншого під’їзду, мене це не хвилює. Ну, ок. Але потім не бідкайся, якщо і твій під’їзд згорить.
А ще страшне порушення це ходити по квартирах і стукати. “Агов, народ, давайте рухайтесь, треба допомога”. Це ж взагалі совісті нема. Не маєте права, приватна власність, це моє конституційне право – сидіти вдома і чекати, коли ж пожежа скінчиться. І взагалі, мені ще 27 нема. Я от студент, вчуся.
Такі справи.
Що ще додати, відійшовши від цих дитячих порівнянь, так це те, що всі, хто мав сміливість – вже долучилися. Маю на увазі, здорові фізично чоловіки. Віднімемо ще тих, хто не підлягає призову через зайнятість у певних секторах економіки, та робить життєво важливу роботу. Вчителі, лікарі, волонтери. Перечисляти всіх не буду, самі знаєте. Лишилися ті, хто панічно бояться та будуть ховатися далі в бебі-боксах та пробувати втекти/пересидіти/відкосити. Та ті, хто вагаються, але все ніяк не зважаться. От останніх треба якось переконувати. Бо погані дяді ТЦКшники всіх же не зловлять і не знайдуть, це теж великий об’єм роботи. Тож, треба нарешті задуматися і зробити правильний вибір. Самому зробити крок назустріч, а не чекати, коли тебе притягнуть за шкірки, як кошеня. Ви ж тигри, народ. То будьте тиграми.
Також що ще важливо. Власне ставлення та розуміння загальної картини. “Людина – мірило всіх речей” правильно ж? Повторюся, це не квиток в один кінець. Якщо слухаєш поради старших, обережний і достатньо розумний, аби не висовуватись з окопу щоб послухати “а що ж це свистить?” – то маєш всі шанси прожити довго і щасливо.
Бо логічно, якщо сприймаєш службу у війську як смертний вирок – бажання особливого туди йти не буде. Тут вже питання інстинктів. Я б радив переосмислити власне ставлення та зрозуміти, що це – прямий обов’язок свідомого громадянина держави, чоловіка, який поважає себе. Ось і все. Бо можна перелічити тисячу причин чому “ні”, та достатньо однієї, чому “так”. Бо це правильно, це гідно.
Звісно, є купа проблем та помилок. У нас не ідеальна держава, не ідеальне суспільство. Але це не причини, насправді. Це – відмовки.
Ми не обираємо, де народитись. Не обираємо батьків. Не обираємо обставини та проблеми, з якими нам жити. Ми обираємо власне ставлення до них і те, як подолаємо виклики і випробування, які випали на нашу долю. Зустрінемо їх з піднятою головою, чи з підібганим хвостом.
Бажаю всім, хто ще не визначився, зважити це. І зробити вибір. А ще паралельно подумати, як до кінця життя сприймати себе, дивлячись в очі тим, хто цей вибір зробив.
Коли приїздить волонтерка –
це трохи нагадує секонд-хенд
у якомусь з малих містечок.
Бо вся двіжуха на хаті
як по бойовій тривозі
раптом активізується
у спробах урвати
щось потрібне й цікаве
швидше за інших.
І перше розходиться кава і чай
бажано якісне
Чистий Цейлон
та стовідсоткова Арабіка
хоча це для гурманів
(і то як пощастить)
А так доводиться пити
Нескафе Классік
або Чорну Карту
що смаком нагадують
розведену смолу
з нотками карамелі й ванілі
А ще смаколики –
цілі гори солодких скарбів
пиріжки та тістечка
печиво і шоколадки
енергетичні батончики
якісь незрозумілі консерви
підписані не по-нашому
і навіть не англійською
хоча на малюнку
виглядають смачно.
А ще купа всякої всячини
у пакетиках
теж закордонної
яку в душі не гребеш як їсти
але треба брати
хай буде.
А насамкінець лишаються
дитячі малюнки –
синьо-жовті сердечка
котики і лелеки
поля та дороги
силуети у пікселі
а ще написи:
“Повертайтесь живими.
Назар, 8 років.”
“Дякуємо за мирне небо.
Леся, 1 клас”.
“Україна переможе”
І таке інше
що лежать собі у коробці
як невикористані відпустки
максимально довго
бо їх не з’їси
і на хліб не намажеш.
Хоча дехто із хлопців
таки вибирає найкращі
і ховає під плити
або в рюкзак
до консерв і батончиків
щоб обклеїти стіни
у бліндажах.
Але решта так і лежать
припадаючи пилом
ніби забута ніжність
зім’ята часом
Та інколи хтось
як сліпих кошенят
дістає їх з коробки
і довго мовчить
все пригадуючи
уламки старого життя
що сидять так глибоко
вже й не дістанеш
тільки ниючим болем
трохи притупленим
нагадують
заради кого
ми тут.
Федір РУДИЙ
