Федір РУДИЙ
Колись я буду скучати
за тим, що тепер пройшов,
за терпким гарячим чаєм
і тишею, що як шовк
стікає з бійниць в окопи,
змиваючи згірклий страх
із губ, мов з обличчя – попіл
а ніч фронтові міста
кладе, як згорілі руки
в діряві кишені стін
за ношами із грязюки,
які на собі нести
щоразу, як дощ ховає
зотлілий, як кості, степ
за поли прозорих мантій
і смутком, що з них росте
за тим, як плювали сталлю
розбиті від мін шляхи,
за друзями, що зостались
і друзями, що пішли
за тим, як арта все важче
ламає землі печать
як спалені трави плачуть
і коники їм сюрчать
забуту в дитинстві пісню
загублених літніх днів
як вересня гостре вістря
малює осінній німб
над кожною із посадок
над кожним із бліндажів
як вітер хрипить надсадно,
нахромлений на ножі
поламаних щогл акацій,
що не полишили стрій
як міцно стискають пальці
надщерблене лезо снів
і навіть якщо це ранить
я все пронесу в собі
морозні зимові ранки
та змучений щирий сміх
як більшало гільз позаду,
як клинило автомат
і пороху кислий запах
вдихали мов аромат
по-літньому теплих квітів,
розсипаних на межі
донецького краю світу,
де кожен заледве жив
як воду ділив на тиждень
і множив життя на нуль
вклоняючись щораз нижче
голодному свисту куль
і може, колись все згасне
забудеться і мине
залишивши тільки згадки
тремкі, як вчорашній день
де спогадів гострі жала
затупляться ніби совість,
а я буду жити далі
хоч може ще з теплотою
вслухатимусь в грізну пісню
далеких ударів грому
та зараз я надто сильно
скучив за Домом.
13.12.2023
