У четвертий день зими святкує 80-річний ювілей наш колега, ветеран редакції газети «Перемога» – її багаторічний завідувач відділу листів і масової роботи, дуже талановита і надзвичайно скромна людина – український поет, природолюб і людинолюб – Борис Васильович Остапенко.
Щиро вітаємо Вас, дорогий наставнику! Бажаємо, щоб ніколи не вичерпувалось натхнення, щоб життя і надалі дарувало яскраві ідеї і щасливі моменти, щоб душа завжди прагнула високого і прекрасного, а поруч щоб були добрі і вірні друзі.
Усіляких Вам матеріальних і духовних нагород від життя, постійного припливу сил і енергії, невичерпної наснаги, емоцій і можливостей втілювати свої задуми в життя!
Нехай кожен день дарує Вам позитивні емоції та добрі вісті, що у нинішній неспокійний час дуже важливо, гарний настрій і нові сили для творчості, щоб і надалі Ви завжди залишалися на вершині поетичного успіху і слави.
Хай любов близьких і прихильність друзів надихає на нові поетичні рядки. Доброго здоров’я і благополуччя Вам та Вашим рідним і усіляких гараздів!
Колектив та ветерани редакції газети «Перемога»
Борис ОСТАПЕНКО
Райдуга
Бережімо, добрі люди, райдугу –
Цю хранительку всіх кольорів,
Бо без неї в нас не буде радості
Бачить стільки незбагненних див.
Зверху в неї смужка червоняста,
Де снігур забарвлення знайшов.
Звідти ж – і для нас найбільше щастя –
Узяла свій колір наша кров.
А оранжевий – он, трохи нижче,
Він не сплачує нікому дань,
А за волю битись кличе й кличе,
Ні на мить з ним не схитнувсь Майдан.
Третя стьожка – золота пшениця,
Барву цю прославив Тиціан.
Нижче – колір свіжої травиці
Та лісів безмежний океан.
З п’ятої тасьми взяли свій колір
Українок очі голубі,
З шостої – все небо понад полем
Синизни позичило собі.
А зісподу – фіолету пригорщ
Взяв собі бузок наш дорогий.
І цієї ж фарби сам М.Пришвін
Для «Фацелії»1 вхопив з дуги.
Із веселки живописці брали
Сім священних кольорів оцих,
Й, змішуючи пензлем, діставали
Міріад відтінків їх тонких.
А тому не можна повторити
Ні «Джоконду», ні «Дев’ятий вал»,
Й «Українську ніч» знов не відкрити –
В копіях же чарів не бува.
Тож як тільки дощ освятить ниву,
То дивуємось веселці ми,
Бо не чаруватися цим дивом –
Значить перестати буть людьми.
1 «Фацелія» – прекрасна, як мрія, поема в прозі Михайла Пришвіна.
Як піду я в засвіти…
… Як піду я в засвіти далекі,
Буде згадувать мене трава,
Бо старавсь по ній ступать так легко,
Щоб аж до Різдва була жива.
Спогадають колоски ячмінні,
Що на шлях прибило возом їх:
Випрямляв, рівняв їх неодмінно,
Щоб достигли зернятка і в них.
…Як піду я в засвіти – в калини,
Певно, ще гіркішим стане сік,
Адже спільний він, один-єдиний
Українства код у нас одвік.
Будуть соняшники виглядати,
Щоб гарбузки зняв їм із плеча,
Жайворонкам як же не згадати
Вірного такого слухача?
Сліз не зможуть стримати берези,
Бо ніколи не точив з них сік,
А якщо хтось розсікав їх лезом,
Сам замащував їм рани всі.
… Як піду я в засвіти незнані,
Може, дехто із людей мене
Серед клопотів, що Богом дані,
Добрим, теплим словом спом’яне.
Я ж любив їх тихо, невідкрито,
Безкорисливо і ревно так,
Як волошка любить рідне жито,
Як поля пшеничні любить мак.
…Як піду я в засвіти – не знаю,
Чи Вкраїна хоч згада мене,
Бо ж синів і доньок стільки має,
Що усіх ніяк не спом’яне.
Не біда це – тільки б ти, Вкраїно,
Розцвіла всім ворогам на зло,
Тільки б небо якнайбільше сині
Із твойого знамена взяло.
Тільки знай: не гіркоту євшану1
З вітром донесе тобі наш степ –
То гірка сльоза моя остання
Впала на чоло твоє святе.
1 Євшаном колись у нас називали полин.
Золоті мої сосни
диптих
Я завжди пору цю чекав, як свята,
Адже в ті дні кожнісінька сосна
Була готова нам подарувати
Тих колюків2 з пів доброго рядна.
Пізніш, як запалає глиця, в хаті
Тепло пахуче потече довкруг.
Торф і брикет із нею не зрівняти –
Від них же йде важкий, мов камінь, дух.
– Спасибі, синку! – так, віддавши глицю,
Мені сосна сказала золота. –
Тепер і в нас все, наче у світлиці
Твоєї мами, – свіжість, чистота.
І я, щасливий з того, заходився
Іще ревніш згрібати колюки.
Та раптом наче вкопаний спинився,
Так що в руках не втримав грабельки.
Та й серце стало ще частіше биться:
– На соснах… cтріли…хтось повирізав!
– То, сину мій, збирають так живицю, –
Татуньо заспокійливо сказав.
…Та й через сім десятків з лишком років
У серці в мене ще стримить стріла,
Яку в сосни я перейняв нівроку,
Аби вона, моя сосна, жила.
Отож ніколи, певно, не відсниться
Той найтривожніший з дитячих днів,
Коли ми в сосняку згрібали глицю
Й на просіки виходив скрип возів…
1 Ґара – так у Лозовиках називали воза з дуже високими полудрапками, щоби зручніше було перевозити солому, полову, глицю, опале листя.
2 Колюки – опала соснова глиця.
З пів копи щорічних кілець треба
Ще було їм, певно, приростить.
Підпирать могли б ще наше небо,
На плечах своїх тримать блакить.
І мені тих кілечок не раз ви
Уділяли, рідні, крадькома,
А тому й донині в мене празник,
Вас же, золоті мої, нема…
Тож мене спитала вільха (й досі
Лезо не скосило цю малу):
Чом же ти, якщо так любиш сосен,
Не підставив серця під пилу?
Рідна трава
Простіть мені, пробачте, рідні трави,
За те, що вас зневажив так піїт1,
Бо комунізму марево2 – їй право! –
Йому, як штора, за́стувало світ.
Не зміг збагнути мудрість, не сприйняв я,
Що ряст топтать – це значить жить і жить:
Як мимохіть ступлю на різнотрав’я,
Це більше, ніж йому, мені болить.
Ми ж із тобою, травонько зелена,
По материнській лінії – рідня,
Отож за тебе – знаю достеменно –
До літ своїх не докуплю ні дня…
1 Піїт – так у давнину називали поетів. Тут же йдеться про П.Тичину, який написав, що, мовляв, «лиш правда є вічна, а то все трава».
2 Одна з останніх прижиттєвих збірокТичини так і називалася – «Комунізму далі видні».
Зірка першої величини
Пам’яті нашої вчительки А. Е. Звайгзне
Коли вирушали до школи – хай навіть негода, –
У нашому небі займалась Зоря1 повсякчас.
А входили в клас, що лівобіч, найближче до входу,
То сонечко красне Ви вносили кожному з нас.
Хай навіть мороз найлютіший, ми не замерзали,
Бо завжди були всі у Вашій душі осяйній,
Тож Мамою щиро, хоч потайки, Вас називали,
Жаль, чули Ви слово святе це лишень од синів…
1 У латиській мові (батько Антоніни Едуардівни був латишем, а мати – українкою) Звайгзне означає Зоря, Зірка. І справді, вона була зіркою першої величини…
Мамина стежка
Як та волошка, зайду у жито
І колосочка я не примну:
На цій же ниві нам разом жити,
Любить довіку її одну.
Добридень, поле моє рідненьке!
Тобою завжди душа світа,
Бо прив’язала стежина неньки
Мене до тебе на всі літа.
Звідтіль відлуння тих рідних кроків
Моєму серцю ритм задава,
Тому не вийде з моєї крові
Обжинків мами гірка трава…
Я бачу: жнеш ти – і в тебе, босу,
Стернисько житнє голки вганя.
Мене ж у серце ще ранить досі
Та материнська лиха стерня.
І все ж по стежці отій готовий
Пройти й не збочить – вітрам на зло,
Бо з Поля мами в моєму слові
Правдиве зе́рно, знать проросло…
Вражена новими творами мого земляка Б.Остапенка,особливо присвятою Заслуженій вчительці України А.Е.Звайгзне,у якої,на щастя,вчилася.
З роси й води Вам,Борисе Васильовичу! Любові рідних,прекрасного самопочуття !
Бажаю добрих днів і посмішок,
щасливих подій і миттєвостей,
приємних клопотів,оптимістичного настрою
та натхнення на нові творіння!