«В’їхали у велике село Жидовці. В цьому селі багато знайомих людей, родичів. Зараз зустрічались окремі постаті людей, але впізнати когось не було можливості: опухлі та змарнілі обличчя спотворювали людей і в них трудно було пізнати когось із знайомих, ба навіть з рідних. Обшарпані, обскубані стріхи світили голими ребрами кроков та лат, повалені плоти, бур’янами зарослі вулиці, забуті стежки до криниць. Подекуди тиняються згорблені постаті, попідтинню копошаться купками замурзані пухлі дітки, лазять навкарачки, а то просто на животі й шукають між колючим нерушем калачиків на поживу і, найшовши, квапливо запихають в ротики. А голосу не чути. Не чути ні людського, ні якоїсь скотини, ні домашньої птиці, ні собак. Тиша, страшна тиша… Тільки подекуди на засохлих вишневих гілках чепить якесь лахміття і нагадує, що колись, може давно, а може і зовсім недавно, воно було розвішене живою людиною, якої більше нема…»
Так описує картину Голодомору влітку 1933 року в селі Квітневе уродженець села Єрчики Лавро Нечипоренко. Побачене він зафіксував у своїх спогадах під назвою «33-й рік», які він, на той час уже мешканець Боярки під Києвом, написав орієнтовно в 1960-х роках.
Лавро Нечипоренко народився 23 серпня 1899 року в селі Єрчики Сквирського повіту Київської губернії. Під впливом зведеного брата Дениса Биченка (згодом репресованого та розстріляного в 1937 році), який працював учителем у сусідньому селі й мав велику бібліотеку, Лавро Нечипоренко отримав хорошу освіту, навчався, зокрема, у Київській українській учительській семінарії (нині – Київський університет імені Бориса Грінченка), в Київському політехнічному інституті та на історичному факультеті Київського інституту народної освіти (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Потім учителював та викладав у вищих навчальних закладах.
Талановитий і здібний, спраглий до знань молодий чоловік міг би досягнути особистих висот. Та в 1930-х роках країною прокотилася хвиля репресій. Не оминули вони і Лавра Нечипоренка: в січні 1933 року його було заарештовано в справі «Спілки визволення України» та кинуто до Лук’янівської тюрми в Києві. Обвинувачення було настільки безглуздим, що за браком доказів у квітні 1933 року його звільнили, як і багатьох заарештованих тоді у цій справі. Вийшовши на волю, він побачить свій улюблений Київ, рідне село Єрчики та інші населені пункти України в лещатах голоду. Буде вражений і пригнічений. І лише через багато років зважиться написати про пережите у звичайному шкільному зошиті на 96 аркушів.
Історія цього рукопису, який сьогодні зберігається у Національному музеї Голодомору-геноциду, не менш вражаюча, ніж описані в ньому події.
На момент створення рукопису Лавро Нечипоренко тісно спілкувався і дружив із поетом-шістдесятником, дисидентом Іваном Коваленком, теж учителем боярської школи. Разом спілкувалися на заборонені в той час теми, розповсюджували самвидав. Тож саме своєму товаришу Лавро Лаврович передав свій рукопис, мабуть, хотів почути його думку про написане або ж була надія, що рукопис потрапить за кордон та буде там опублікований. Друзі не знали, що за Іваном Коваленком на той час уже був встановлений нагляд КДБ. У 1972 році Коваленка заарештували. Зошит із записами Лавра Нечипоренка теж був вилучений і долучений у справі як доказ. На диво, самого автора рукопису лихо оминуло, хоча відповідні органи, за бажання, могли легко встановити автора записів.
Іван Коваленко був засуджений за надуманим обвинуваченням та засуджений до 5 років таборів. Лише в 1991 році його було реабілітовано. У 1996 році родина домоглася, щоб поету повернули всі вилучені при арешті матеріали. Серед них – і рукопис Лавра Нечипоренка. 23 листопада 2020 року син автора Олександр Нечипоренко та донька Івана Коваленка Марія Кириленко передали цінний експонат до фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Таких рукописів, які були б написані самими очевидцями Голодомору, до наших днів дійшли лічені одиниці. Адже про цю трагедію не те що писати, а навіть згадували в СРСР було заборонено. На жаль, сам Лавро Лаврович відійшов у вічність у 1977 році. Він так ніколи і не дізнався, яку важливу справу зробив, зафіксувавши свої спогади на папері. Сьогодні, гортаючи його сторінки, ми можемо дізнатися не тільки історію родини Нечипоренків, а й усієї України. Саме так, по крихтах, збирається справжня історія нашої країни – гірка і трагічна. Але ми мусимо її знати, адже пам’ять про минуле додає сил, щоб боротися з ворогом сьогодні.
Зараз музей готує рукопис Лавра Нечипоренка до друку. Вже орієнтовно в грудні книжка «33-й рік» буде доступна широкому загалу.
Водночас від Національного музею Голодомору-геноциду звертаюся до мешканців Попільнянщини: якщо ви знаєте людей, які пережили Голодомор, зафіксуйте їхні спогади на відео або диктофон або повідомте нам, у музей (memoholodpress@gmail.com). Якщо ви маєте речі періоду колективізації, розкуркулення, Голодомору – документи, фото, одяг, рушники – збережіть їх і передайте нам. Історія кожної родини унікальна і має бути збережена!
Ліна ТЕСЛЕНКО, Національний музей Голодомору-геноциду
На знімках: Лавро Нечипоренко; Лавро Нечипоренко, Іван Коваленко та зошит спогадів.
