Нещодавно працівники відділу соціального захисту Квітневої територіальної громади відзначили професійне свято – свято милосердя, людяності, любові.
– У нас є відділення соціальної допомоги за місцем проживання, – розповідає в. о. начальника відділу Лариса Бевзо, – у складі якого п’ять соціальних робітників. Це – Лариса Сиротюк, яка 20 років допомагає немічним сільчанам відчувати комфорт і захист, її подруга по гуманітарній місії Ніна Курта (обидві з Квітневого), Людмила Гандзюк з Почуйок, Галина Підоріна із Ставищ. У Романівському старостаті соціальну допомогу надає Наталя Миронець (на знімку). Беручка, працьовита, вона не обмежується тим, що зобов’язана робити за інструктивними принципами. Якщо побачить бур’ян у квітнику, обов’язково наведе порядок,а треба щось підремонтувати, то кличе чоловіка, зятів. І це – для кожної підопічної.
– Їх, престарілих, за кого вона несе відповідальність, дев’ятеро: Любов Дунда, Антоніна Чуприна, Лідія Шевчук, Людмила Кравченко, Валентина Омельчук, Ольга Дзюбенко, Зінаїда Черкесенко з Романівки, Любов Мухар у Яблунівці та Раїса Уровська з Кошляк.
Прошу романчанку Людмилу Кравченко розповісти про соціальне шефство Наталії Миронець.
Це – золота людина, – відповіла пані Людмила. – До мене приходить у понеділок і четвер. Все, що замовляю, вона приносить. Хоча купувати доводиться (дивлюся по упаковочних пакетах фірмових магазинів «Океан», «Аврора»), як в Романівці, так і в інших населених пунктах. Її прихід для мене завжди бажаний, адже це не тільки доставка замовлень, але й візит близької людини, яка для спілкування часу не шкодує (а ми ж жінки, любимо поговорити).
Пригадую розмову з Надією Соловюк в перший місяць її роботи на посаді очільника Романівського старостату. До цього тривалий час вона була соціальним працівником. Їй дякували, її хвалили.
– Хто мене змінив? Наталія Миронець. Знаєте її?
Ще б пак. Наталію Петрівну я знав багато років, відколи ми разом працювали в київській клінінговій фірмі «ДЕН». Менеджерка Антоніна Станіславівна мало не дихала на Мирончиху – де ще взяти таку роботящу. Знав і про те, що у своєму селі на Рівненщині Наталя декілька років була соціальним працівником. То ж саме їй, як кажуть, і карти в руки. Користуючись нагодою, що у старости Надії Леонідівни була вільна хвилина, задаю віддавна «мульке» запитання:
– Що було найважчим у Вашій багаторічній роботі?
– Обов’язковий обробіток двох соток городу. Потім цей припис скасували.
Так в парламенті відмінили. Це правда. Але не вся. Бо «припинити» вердикт ще не означає «відмінити» в реальному житті.
– Ну як можна відсторонитися, коли старенькі хочуть і картоплю посадити, і грядки вибити. І це при тому, що сил для реалізації задуманого вже не мають. А беруться. То я за лопату, за граблі, за сапу і – вперед. – розповідає Наталя Петрівна.
– Яка в селі найголовніша проблема? – продовжує розвивати цю ж тему Людмила Кравченко, – Це – город, грядки. Ну ще садок. То Наташа в усьому допомагає. Бувало, що й спеціально приходила садити картоплю, визбирувати помідори та огірки, робити заготовки на зиму. А то було побачить, що садок розчищаємо, і вже вона тут, як тут. І секатором, і пилкою, і сокирою – все в неї в руках горить.
За будь-якої погоди цю жінку можна зустріти спочатку на дорозі в Яблунівку, потім у Кошляках, а далі – на вулицях Романівки. Десятки кілометрів накручує своїм ровером за день.
– Це коли треба їхати в Попільню, в лікарню, куди час від часу потрапляють мої одинокі бабусі. А хто їх провідає? Хто завезе передачу? Вони ж самотні. Та й в домашніх умовах доводиться розширювати коло послуг в залежності від їхнього віку і стану. Стараюся, бо хто ж скрасить її самотність?
– Що доставляю бабусям? Все, що замовляють, – продовжує соціальна працівниця. – Від хліба-солі на стіл до корму для кішок та собак.
Про «опіку» над домашніми тваринами я почув вперше. Вловивши це, співрозмовниця «розрулила» ситуацію. Виявляється, що улюбленці самотніх людей стають «живими душами, до яких хоч слово можна сказати».
Звідкіля Наталя Петрівна бере енергію? З якого джерела черпає сили і любов до людей ця тендітна жінка? Насамперед з батьківської мудрої науки – будь-що допомагати одне одному (у Наталії було чотири сестри).
Так само з чоловіком Сергієм виховали, вивчили, одружили і вивели в люди власних чотирьох доньок: Марію, Ірину, Катерину, Тетяну і усиновлених дітей Володю та Олександру. Цьому вчать і найменшого сина-третьокласника Ярослава. А якщо серце сповнене щирої любові, то цього почуття вистачає і на рідних, і на тих, хто потребує її постійної підтримки.
– З приємністю можу сказати, що ми зібрали і подали пакет документів на присвоєння Наталії Миронець почесного звання «Мати Героїня». Чекаємо позитивного рішення Президента, – завершила розмову Лариса Бевзо.
– Ця подія стане заслуженою подякою чудовій матері і сумлінній соціальній працівниці.
Лишається додати: в числі тих, хто чекає вердикту Гаранта і хоче розділити Наталину радість, усі, чиє життя завдяки їй перестало бути самотнім.
Віктор ЧУПРИНА
