Ще один двохсотий. Ще одне юне життя покладено на вівтар перемоги. 17-го травня в результаті ракетного обстрілу у навчальному центрі “Десна” імені князя Ярослава Мудрого загинув старший солдат 3-го окремого танкового батальйону “Звіробій” Олександр Олександрович Радисюк. Він був єдиною дитиною Інни Петрівни Радисюк.
Ще один двохсотий: ця звістка сколихнула не тільки Кошляки, де Саша провів дитинство, не тільки Романівку, де Інна Петрівна багато років працювала продавчинею, а й усю Попільнянщину, коли стало відомо, що домовину з тілом Героя везтимуть у Попільню. Мешканці всіх населених пунктів, розташованих вздовж траси Кожанка-Попільня, вийшли на дорогу, аби, опустившись навколішки, вшанувати пам’ять 25-річного Олександра.
Дорогу встеляють квітами, по узбіччях – прапороносці з жовто-синіми знаменами, багато людей, чиї сини, брати, батьки або чоловіки воюють з рашистськими нападниками. Кому, як не їм, розуміти усю трагічність того, що сталося. Ніхто не ховає сліз, зустрічаючи машину з вивіскою «200».
Небо від горизонту до горизонту затягує чорна грозова хмара, ніби сама природа не згодна з несправедливістю війни, яка безжально викошує цвіт української нації. Рвучкий вітер полоще знамена, переходить у буревій, сильний і прямий, як бойовий характер Олександра Радисюка: різкий, вибуховий, безкомпромісний і справедливий.
Саме так йшов життям Саша. Він ніколи не відхилявся від визначеної мети, цінував дружбу і завжди був надійним товаришем. А коли настав 2014-ий рік і на Сході України почалася війна, він зробив вибір – захищати рідну Вітчизну.
Починається дощ, який переростає у зливу, вимиваючи асфальт перед автмобілем з тілом героя. Коротка зупинка. Отець Михайло Ільницький підносить молитву, і кортеж машин вирушає до Єрчиків.
Люди ще не встигли розійтися, як вітер проганяє хмари і на очах розпогоджується, сонце яскраво осяює сапфір чистого неба.
– Це вже Сашина душа на небасах, – сказала одна з жінок. – Царство йому небесне і вічний спокій.
А наступного дня, в неділю, 22 травня Олександра Радисюка похоронили на цвинтарі у Кожанці, недалеко від рідного дому. Звідти він цьогоріч пішов на війну, щоб до останку виконати обов’язок патріота і навічно лишитися 25-річним.
За мирні райдуги над нашими полями,
За спокій в душах матерів, сестер
Ти воював, тому ти будеш з нами
Назавжди, Олександре. Ти – не вмер.
Ти бив рашистську наволоч власноруч,
Щоб врятувать Вкраїну від біди.
То ж лишишся на все майбутнє поруч
Із нами, Олександре. Назавжди.
Слава Україні! Слава нації!
Віктор ЧУПРИНА
