Бойова епопея земляка і колеги-газетяра Олександра Борознюка почалася з навчання у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.
– Навчаючись на географічному факультеті Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, я закінчив військову кафедру, – пояснив Олександр Григорович чому його, старшого лейтенанта, відразу не послали на фронт. – І моя воєнно-облікова спеціальність була «Картографія». Тому спочатку довелося стати слухачем академії, опановувати спеціальність командира моторизованих з’єднань. Зайве говорити, що всі предмети ми вивчали дуже старанно, особливо дослухалися до викладачів, офіцерів, які пройшли АТО, ООС, і вже побували на повномасштабній війні. Разом з ними ретельно аналізували хід і результати бойових операцій, як успішних, так і не дуже вдалих. Розуміли, що в майбутньому це нам допоможе зберегти життя, а відтак – подолати ворога, бо перемагають живі.
У грудні 2022-го року частина Олександра Борознюка вийшла на переформування у Дніпропетровську область. Там і почав він бойову службу командиром стрілецького взводу. На доукомплектації частина пробула до 15-го січня. На місці розташування, у селі Майському, наш земляк відсвяткував цьогорічне Різдво. Потім бригаду перевели у Покровське, утримувати рубежі біля Гуляйполя. В Покровському вони і жили. А на позиції під Гуляйполе їх везли, як на роботу. Приїхали, покопали траншеї, а увечері розійшлися по теплих хатах. Через місяць, 15-го лютого, отримали бойове розпорядження – передислокуватися у Краматорськ.
– Наступного дня частина вирушила до місця призначення, – згадує Олександр Борознюк. – Мене ж відправили 13-го, позаяк необхідно було знайти місце для проживання. І я знайшов. Спочатку, щоправда, довелося відмовитися від укриття, запропонованого представником місцевої адміністрації. Я йому прямо сказав: «Ти що, я тут своїх людей не поселю. Це – братська могила». Співрозмовник був вражений: «Перший раз бачу офіцера, який настільки піклується про солдата. Добре, якщо так, то пішли я тобі покажу ще один підвал». Заводить, красота: зверху – п’ять поверхів, а головне – два виходи. У разі чого можна вибратися.
Розквартирувавшись у Краматорську, 18 лютого виїхали в зону виконання бойових завдань на околицях Бахмута.
– Олександре, а наскільки знадобилися проведені в академії розбори бойових операцій та епізодів на фронті, в умовах безпосереднього контакту з противником?
– Сучасна війна кардинально відрізняється від попередніх. Приміром, для враження живої сили застосовується одночасне використання артилерії та дронів. І гранатометники, і артилеристи обстрілюють місце розташування по колу, яке поступово звужують, змушуючи противника концентруватися на невеликій ділянці. За усим цим спостерігають оператори дронів і, вибравши слушний момент, скидають туди бомби. Так діють і наші, і їхні.
– А сам потрапляв у таку халепу?
– Одного дня попав під обстріл з автоматичного гранатомету АГС-17. Вибухи ближчали. Треба було рятуватися. І почалося: пробіг – впав, перечекав свист осколків – побіг. І все на автоматі: слухаєш, лічиш секунди, розраховуєш. Задишка така, що аж легені вивертаються. А зупинятися не можна, бо у будь-якому випадку вичислять – ворожі оператори тільки й чекають, щоб зафіксувати місце схову і передати координати своїй арті або й самим накрити бомбою. Уникаю розривів гранат, а тут, як на зло, чую попередження: «Небо!» Наді мною висить дрон. Отож біжу, як заєць по тих кущах: впав – побіг, впав – побіг. Раптом помітив місце, самою природою створене для прихистку від ворожих мін. Але згадав науку фронтовиків, що то може бути пастка – і відсунувся від нього, як від могили. Попід кущами мені вдалося відповзти непомітно для ворожого оператора. І вже на чималій відстані почув вибух у незайнятій мною схованці.
– І як витримуєш таке навантаження?
– А війна міняє людей: коли я працював у музеї М. Т. Рильського, то підіймаючись двохсотметровою алеєю робив три-чотири зупинки, щоб перепочити, а тут, на фронті, виявилося, що я ще дядько ого-го.
– Сашо, а що ти можеш сказати про ворогів?
– На передовій сходяться наша ненависть і їхній страх, зазомбованість. Вони можуть відкрито йти в тупі, як сибірський валянок, атаки, коли з сотні атакуючих до наших окопів добігають троє-четверо. Їхнє командування ставиться до підлеглих, як до біосміття. Мета таких вилазок – виявити вогневі опорні пункти. І чим більше пізнаєш рашистів, тим більше здається, що вони з якоїсь іншої планети. Коли захоплюємо їхні бліндажі, то можна жахнутись: живі уперемішку з пораненими і мертвими, ніхто їх не виносить. Якось взяли у полон чукчу. Питаємо, чого прийшов сюди. Відповідає: «Примусили…». Ага, примусили, кажемо йому, тебе ж везли 12 тисяч кілометрів. Ти не міг зійти і втекти? Мої родичі під час колективізації з Соловків тікали.
Розмовляючи зі мною, Саша ніяк не може відмовитися від властивої йому звички – постійно щось робити. У цей момент нашої розмови він звільняє від речей і витрушує свій рюкзак. Сиплеться білий порошок.
– Це що?
– Сода. У разі необхідності ми робимо содовий розчин. Ним можна змити люїзит (бойова отруйна речовина шкірно-наривної дії – ред.) з хімічних снарядів. Порушуючи всі міжнародні угоди, рашисти регулярно використовують хімічну зброю.
– А як налаштовані до наших військовиків місцеві жителі?
– По-різному. Коли ми приїхали в це село, там ще було якихось півтора десятка людей. Поряд з будинком, де розташувався штаб батальйону, мешкали дід з бабою, діти яких живуть в Росії. Туди вони й подзвонили, і невдовзі кацапи вдарили «Градами». Добре, що хлопці встигли вскочити у погріб. А одна «градина» попала в сусідню хату. Там жінка цивільна згоріла. Діда з бабою забрали есбеушники, а решті мешканців запропонували покинути зону бойових дій.
У розмову вступає Сашкова мати Марія Володимирівна:
– Бачиш як, діти на кацапщині, то вони «здали» своїх. Як же це?
Марія Володимирівна присутня на всіх розмовах, які веде її син з численними гостями. І по-материнськи пояснює свою участь.
– Мені, звичайно, приємно, що в Саші стільки друзів, – говорить вона, – навіть горджуся цим. Але безперервні провідини, візити знайомих, приятелів, колег займають у сина стільки часу, що іноді думається, до кого ж ти у відпустку прийшов?
– Дивує інше, – продовжує Олександр свою розповідь про місцевих мешканців. – Їдеш по наших селах, на кожному кладовищі прапорів – ряди, а там хоч би один. І не зрозумієш: чи то вони в ДНР вже всі похоронені, чи то їх не призивають. А поблизу Бахмута, я знаю, тільки наша тридцятка два сєпарських батальйони «стерла».
– Наша тридцятка? Де ми з тобою були у 2017-му році?
– Так, та сама тридцятка. Там під Бахмутом за п’ять кілометрів від мене служить наш спільний знайомий військовий капелан Олександр Люшенко. Іноді ми з ним пересікаємося.
Знову включається Марія Володимирівна:
– Саша, а яка там місцевість, які села?
З відповіді фронтовика вимальовується яку біду, руйнацію, яке нещастя принесли на нашу землю путінські яничари.
– Там, де ми стоїмо – степ. У ньому – балки, в них струмки. Вода в степу потрібна. Десь люди гребельку робили, а десь розкопували водойму. Місцевість – пісня. На ній такі туристичні маршрути можна організувать, що Карпатам «відпочивати» зі своїм Буковелем. Неподалік нас – ліс, яким засаджено величезні яруги. Вікові дерева, а вже ні на що не годні – стовбури понівечені тисячами осколків. Ні на пилорамі, ні навіть бензопилкою їх не розпиляєш і не поріжеш. А все війна: гинуть не тільки люди, гине й природа. І люди тут щасливо жили. У селі всюди питомники фруктових та екзотичних дерев. Біля кожного дому колись добротного, а нині зруйнованого великі красиві сади. Тепер це все покинуте і запущене. От вам і «рускій мір».
– Саша, а відома приказка «кому війна, а кому мама рідна»?
– Таке, на жаль, трапляється. Скажімо, все пальне розбавлене водою. Довелося скинутися по тисячі, купити такого собі сепаратора для видалення води з бензину, дизпалива та масла. Купили й користуємось постійно.
– Саша, а ворожі снайпери працюють?
– На нашій ділянці – рідко. Рельєф місцевості, зайнятої орками, не дозволяє їхнім стрільцям облаштовувати засідки. Але все ж попереджую своїх підлеглих. Ховайтеся за вугли. Бо буде він там, чи не буде – краще вважати, що він там є. Сам долаю відкриту місцевість перебіжками. Мобілізовані не відразу розуміють, що потрапили в інший вимір, що вони на війні. Питають, чого ти біжиш? Кажу, бо жить хочу, того й біжу. В мене ще після Перемоги є плани. Послухали й самі побігли.
Які ж зміни відбуваються з людиною на війні? Виявляється, що обставини, а особливо бойові дії її не міняють, вони тільки рентгенівськими променями просвічують істине єство: мужній стає мужнішим, сильний потроює міць і тіла, і духу, а замаскований негатив вилазить назовні і стає явним. Відчувається яким Олександр був у мирні дні, таким він лишився і на вогненних рубежах боїв за Бахмут. Завжди врівноважений, поміркований, уміючий приймати правильні рішення. А ще – щирий у дружбі, обов’язковий у бойовому побратимстві. Це добре знають романчани, котрі очікують свого призову в діючу армію. А тому багато з них підходили до нього з просьбою, аби посприяв потрапити до його підрозділу. Відповідь старшого лейтенанта Борознюка була однозначно категоричною:
– Я цього робити на буду. Сам надіюсь повернутися живим. І коли я повернуся, а ти залишиш своє життя там, то як мені буде дивитися в очі твоїм батькам? Може, вони й не питатимуть вголос чому я живий, а їхньої дитини немає, але думати точно будуть саме так. І як мені з цим жити?
Найважче на війні діставати з-під завалів після артобстрілу тіла своїх хлопців. Нещодавно накрило трьох в будинку. Завалило уламками. Десять чоловік розбирали завали майже півтори години, щомиті ризикуючи потрапити під повторний артудар. Але Бог зберіг. Дістали. Важко потім з форми своєї відіпрати кров побратимів. А ще важче мені як командиру повідомити родичів про загибель. Всякого на свою адресу чуєш… Загинули хлопці, які мені в сини годяться. Двоє 1994 року народження, один 1998. Справжні воїни. Сміливі, рішучі… Але війна без втрат не буває.
За кілька днів помстилися. Вислідили, видивились з коптера бліндаж – хованку, де орки відпочивали. Зняли координати, зкорегували арту. Гарно зайшло. Тільки 200-их орків 17 штук нарахували… Вони нас боятись повинні, а не ми їх. Ми на своїй землі.
Про себе Олександр розповідає неохоче, вірніше майже зовсім не розповідає. А так хочеться дізнатися як воює наш колега. Ємно говорить про це командир оперативно-тактичного ургуповання «Соледар» бригадний генерал Артем Богомол у тексті грамоти, якою нагородив з нагоди святкування Дня Незалежності України старшого лейтенанта Олександра Григоровича Борознюка:
«За сумлінне виконання службових обов’язків, хоробрість, звитягу та професіоналізм, проявлені під час участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони в ході російсько-української війни».
Отак, мало-помалу, спливли хвилини розмови з колегою та племінником. А за декілька днів Олександр відбув на службу. Якось зустрівся з його батьком, Григорієм Івановичем.
– Приємний і радісний гармидер стояв у дворі, – скрушно хитає головою. – Бо нас було багато: невгамовна внучка Софійка, беручкий до будь-якого заняття внук Богданчик, невістка Наташа, Сашко, дочка Лєна з чоловіком Женею. Та ще я з дружиною. Тиша до нас і не заглядала. А тепер тихо…
Коли ж зустрілися ще раз, я помітив, що Григорій Іванович повеселішав.
– Звістка від Сашка?
– І не тільки. Мого сина нагородили хрестом «Честь і слава», – мовив з гордістю батько.
Віктор ЧУПРИНА
