Здається, присутністю військових у будь-якому місці в Україні нині нікого не здивуєш. І все ж, поява їх на першому поверсі Попільнянської селищної ради зумовила певну цікавість. А оскільки «базувались» під дверима відділу державної реєстрації актів цивільного стану, то першою була здогадка про те, що певно хтось із них одружується.
Невдовзі припущення підтвердилось. Але чому так довго не починається церемонія? І нареченої в традиційному вбранні не видно. Лиш через кілька днів мій добрий знайомий – потомственний хлібороб і офіцер української армії Олег Олексієнко (з півтора року тому писала про нього в «Перемозі») розповів, що було то його весілля.
– Оскільки наречена з Коростеня, а там напередодні якраз трохи неспокійно було, то на власне розписування ми затримались майже на дві години, – розповів, – от хлопці й стали гарантом нашого приїзду. Щоправда, працівники РАЦСу жодного невдоволення такою непунктуальністю не показали, навпаки – спокійно чекали, доброзичливо жартували.
Весілля – це завжди підсумок певних подій і обставин і початок нового етапу життя. Олег Олексієнко і Галина Науменко йшли до нього довгенько і непросто. Хоч почуття спалахнули миттєво і сильно, все ж обставини певний час змушували тамувати їх.
Олег тоді щойно прийшов з армії, де брав участь у Операції об’єднаних сил на сході України, і мав намір ще туди повернутись. А Галина смиренно прийняла позицію «як скаже Олег».
До того ж, хлопець отримав інвалідність через травму, одержану в армії. Для людини, можливо, аж надміру відповідальної, яким є Олег, це була обставина, на яку не можна не зважати, створюючи сім’ю. У всякім разі вирішив не поспішати. Маючи спеціальність інженера, заходився обробляти землю, яку одержав за участь у ООС.
От тільки матуся, яка завжди була в курсі справ обох синів, час від часу делікатно нагадувала, мовляв, ровесники мої вже внуками переймаються, а ви з одруженням не поспішаєте. І про Галинку вона знала – дівчина їй подобалась. Спокійна, розважлива. До того ж, як і Таїса Григорівна, – вчителька.
– З вчителями мені явно пощастило, – жартує Олег, – мама, дядько і троє хрещених – всі вчителі. А тепер ось ще й дружина.
– Певно, непросто було прийняти рішення про одруження в нинішніх умовах? – намагаюсь викликати на щирість Галинку.
– По-перше, одружитись ми вирішили ще до широкомасштабної війни, – по-вчительськи вичерпно і послідовно пояснює наречена, – розписатись мали ще 22 березня у Коростені. А по-друге, коли почались перші обстріли і всі сподівались, що це ненадовго, я поїхала за кордон, звідки повернутись вдалося дещо пізніше, ніж сподівалась.
Потім міст біля Коростеня зірвали, тоді ще якісь обставини. А згодом, як часто тепер у молодих буває, почали просто звикати до спільного життя без формальностей. Хоча, яке ж воно спільне, коли чоловік днює й ночує у військкоматі в Попільні, а дружина вчителює і живе в Коростені?
– Коли Галя була у від’їзді, я твердо вирішив, що як тільки повернеться, найперше залагодимо формальності, – розповідає Олег, – тим паче, що жити давно ми вирішили у дідусевій хаті, яка тепер порожня стоїть у Саверцях.
Як же все запросто у молодих! Навіть найгірші обставини не здатні затьмарити їхніх намірів. Хіба що чітко відсортовують головне і другорядне. Головне – бути оптимістом, дбати про майбутнє – створювати сім’ю, народжувати дітей, розбудовувати державу.
– Це ось наші весільні фотографії, – Олег відкриває в телефоні всього кілька знімків, на яких група військових і кілька осіб у цивільному.
На них одразу пізнаю Галинку з квітами, поруч – Олег, як завжди, підтягнутий і спокійний. Далі – батьки, його брат і її сестра, племінники.
– Все, як у польових умовах, – без тіні смутку підсумовує Галина, – без зайвого антуражу і суєти. Зате по-справжньому – урочисто, щиро, приязно.
Певно, через багато років у дітей і внуків Олексієнків виникатиме чимало запитань стосовно того, чому таке незвичне весілля було в них – без білого плаття і фати, детальної фотосесії та ще й серед військових.
Доведеться пояснювати, яким неспокійним було життя під вибухами бомб і ракет. Як мріялось про мирний час і як хотілося жити – вирощувати хліб і виховувати дітей.
Галина ЛІСНЯК
