Через горнило боротьби за незалежність і територіальну цілісність України пройшли сотні наших земляків, мешканців територіальних громад колишнього Попільнянського району. Більшість нинішніх героїв, які торік громили рашистських агресорів на підступах до Києва, вже мали досвід ведення бойових дій у період АТО-ООС. Один з них – Віталій Анатолійович Радисюк, для якого війна з сепаратистами та рашистськими най-манцями (її називали гібридною, позиційною, затяжною) завжди була активною і безперервною, сповненою постійних небезпек. Наш земляк був сапером і регулярно виїжджав у зону бойових дій знешкоджувати вибухові пристрої: міни, гранати, снаряди, ракети, – якими путінська орда безжально накривала нашу рідну землю…
Він служив там, де відхилення – нуль
Радисюки – мої сусіди, брати виростали на моїх очах. І я часто з радісною усмішкою дивився, як ця дружна трійка мурашиться на городі, поле грядки, рве бур’ян для корови, готується до риболовлі чи обходить сусідів із щедрівками та колядками. Чесно кажучи, я й не помітив, як виросли і змужніли хлопці. Звернув на це увагу, коли мати Тамара Петрівна та батько Анатолій Володимирович проводжали Віталія в армію. І було це 14 травня 2013 року.
Армійські будні – життя по розпорядку. Від підйому до відбою кожна хвилина розписана. Важко, але день тягнеться довго, а тижні, особливо ж місяці, пролітають непомітно. І Віталій уже готувався демобілізуватися. Проте вийшло інакше: російська агресія, окупація Криму, підтримка сепаратистів на південному сході України, початок широкомасштабних бойових дій – повернула в неочікуване русло існування держави, життя народу і долю Віталія Радисюка. І третього липня 2014 року він підписав контракт на продовження військової служби.
– На який термін?
– До оголошення повної демобілізації. Ото тільки президент підпише Указ про повну демобілізацію, як скину військову форму.
– Виходить, що до повної демобілізації – це до кінця війни. Але виникає питання, може, не треба було на такий довгий час?
– І на скільки підписано контракт немає значення – все одно контрактників звільнять лише за умови повної демобілізації. Зі мною служать бойові побратими, чиї контракти давно закінчилися, – відповідає Віталій.
Підписавши контракт, Радисюк служив у саперному полку. Пройшов навчання, отримав «корочки» сапера. Почалися бойові будні.
Частина розташована на значній відстані від зони бойових дій, позаяк велике і громіздке «господарство» саперного полку оперативно з-під можливих обстрілів не вивезти. А тому сапери виконують бойові завдання «вахтовим» методом. Від цивільного відрядження їхня «командировка» відрізняється тим, що відома лише дата від’їзду, а повернення, як Бог дасть, – після повного розмінування території чи постановки мінного поля на напрямку можливого наступу «сєпарів» та путінських агресорів. Так, одна Віталикова «командировка» тривала з квітня по липень.
Група у складі капітана Володимира Ловінського, старшого сапера Віталія Радисюка, сапера Андрія Нестерова та сапера-водія Семена Бордюга вирушила у Сватове Луганської області. Стояло завдання – розмінувати територію біля сумновідомих складів, що вибухнули.
– Розміновували Сватове армійські сапери з усієї України і бійці Міністерства надзвичайних ситуацій, – розповідає Віталій.
– А яка причина підриву?
– Було декілька версій. Спочатку говорили, що диверсія. Потім причиною оголосили халатність. Кінцева версія – спрацювала «сигналка» – сигнальна розтяжка: якщо хтось її зачепить – злітає ракета.
– І яка ж версія вірогідніша? – запитую,
– Я й мої друзі-сапери думаємо, що все-таки диверсія…
Воїн розповідає про бойові будні саперів.
– Приїжджаємо в частину, яка викликала саперів. Розміщуємося, де можна: коли в підвалах, коли в казармі, коли в житлових будинках. Вранці підйом, сніданок, далі чекаємо наказу виїжджати на об’єкт. Що доводиться знешкоджувати? А все, що не вибухнуло. Скажімо, снаряд 150-міліметрової самохідної артилерійської установки доводиться нести вдвох – важкий. А до «Градів», «Смерчів», «Ураганів» потрібно спеціальну машину – вручну цих монстрів не підняти.
– Віталію, а з чим «працювати» складніше, важче?
– Не з чим, а де. Важко працювати на територіях, що прилягають до позицій «сєпарів», які вони можуть прострілювати. Безперечно, спочатку піхотинці, спецназівці чи десантники блокують таку ділянку, а під їхнім прикриттям ми починаємо «працювати». Однак все не так просто: повзеш, тягнучи бронежилет, автомат, міношукач, щуп, «кішку» (пристрій для знешкодження розтяжок).
– А бронежилет помагає?
– Чесно кажучи, не доводилося перевіряти.
Ми одночасно стукаємо по дереву.
У розмову втрутився Володимир Радисюк, брат Віталія.
– Я написав для Віталика вірша. Послухайте, будь ласка:
Лихої години настала пора
З’явитися брату повістка прийшла,
Ніхто не підозрював тої війни,
Від брата й сусіда моєї рідні.
І браття пішли Україну тримать,
За гада-політика слово держать.
Хлопці пішли, а услід їм кричали,
Що на загибель всіх їх послали.
Та браття боролись за честь і за славу
Вкраїни і за незалежну державу,
За рідні родини, за наші стежки,
Якими до школи вели нас батьки.
Цю розмову із Віталієм Радисюком я записав у грудні 2015-го року. І ніяк не сподівався, що після повномасштабного вторгнення російських окупантів до неї доведеться повернутися через вісім років.
Стежиною мирного життя
2017-ий рік для Віталія Радисюка був щедрим на приємні і щасливі події. По-перше, у нього закінчився термін контракту, і після демобілізації починалося мирне життя. По-друге, на фронтових дорогах Віталій познайомився з гарною дівчиною Мариною. Згодом прихильність переросла у кохання. І це почуття стало взаємним. Молодята, ставши на весільний рушник, поєднали свої серця і душі. По-третє (це – найголовніше), у травні новостворену сім’ю вітали з народженням первістка Артема. І в молодого тата з’явилася ще одна приємна турбота – виховувати сина.
На захисті древнього Чернігова
І в дні мирної праці, і в радості сімейного життя Віталій ніколи не забував, що війна продовжується, завжди був готовий одягнути військову форму, зайняти своє місце в рядах бойових побратимів. Адже він перебував у першій резервній групі своєї частини, і в разі повномасштабної війни мав вирушити на службу без будь-якого виклику. Так він і вчинив після 24-го лютого 2022-го року.
Частина, де почав воювати Радисюк, стримувала загарбників, які вторглися на Україну з боку Білорусії та намагалися захопити Чернігів. Бої були виснажливі, кровопролитні. Битися довелося під артилерійськими та авіаційними нальотами. Та завдяки хоробрості українських воїнів, серед яких весь той час був і наш земляк, Чернігів залишився нездоланним. Про мужність Віталія Радисюка свідчать його відзнаки – «За взірцевість у військовій службі» та нагрудний знак військової доблесті.
Життя невпинне
Цьогорічну відпустку (10 днів, на які має право кожен учасник бойових дій) Віталій Анатолійович чекав з особливим нетерпінням – у квітні Марина ощасливила рід Радисюків ще одним синочком, братиком, внуком і племінником Дмитриком. Маленького хрестили в одній із церков столиці. Кумом Віталій запросив свого друга, бойового побратима Андрія. Ще з довоєнних часів їх єднала міцна дружба: разом вчилися у Київському вищому професійно-технічному училищі будівництва і архітектури, затим пліч-о-пліч служили строкову та кон-трактну службу в одній частині. І тепер воюють разом.
Віктор ЧУПРИНА
