Коли на сході України спалахнула війна, Олександр Грабовський із Квітневого зголосився стати в ряди захисників. Однак за станом здоров’я реалізувати задумане не вдалося.
– Нічого, – сказав тоді. – Мій час ще прийде.
З початком повномасштабного вторгнення рашистських загарбників пішов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Проте його не мобілізували. Сказали чекати. І це відтермінування молодий чоловік сприйняв філософськи:
– Настане пора – викличуть. Більше того, переконаний, що наступний день народження справлятиму в окопі, на бойових позиціях. А поки що нема чого сидіти, склавши руки.
Невдовзі Олександра Грабовського щодня можна було зустріти між бійцями підрозділу територіальної оборони. Спочатку допомагав облаштовувати захисні споруди на блокпостах, приносив продукти. Потім почав чергувати самостійно, придивлявся, належним чином освоював обов’язки чергового: ретельно перевіряти документи, вантажі великовагових та легкових автомобілів, а в разі необхідності – захищати об’єкт. І все це давалося легко – в умовах воєнного часу всі вчилися швидко. А в листопаді минулого року надійшла повістка.
Вийшло так, що Олександр мав можливість обирати у якій частині служити. Один з батальйонів тоді воював під Бахмутом, саме йому і віддав перевагу. Чому?
– У цьому батальйоні служать житомирські, більше того – односельці: Паша Рафальський, Ваня Федоринчик, Віталік Кардаш. А ще мої бойові побратими з Корнина та Брусилівщини: Олександр, Сергій, Андрій, прізвищ без їх згоди називати не буду. Та хіба всіх перелічиш, коли тільки з нашої територіальної громади горнило битви за Бахмут пройшли майже двісті наших земляків. Розумію, що там «та з косою» ходить. Але як же я не піду до своїх козаків?
Далі все мінялося швидко, як кадри кінострічки: Попільня – Житомир – передмістя Бахмута.
Село Білецьке за три кілометри від легендарного міста-фортеці. Отримали бойове розпорядження: зайняти блокпост, перевіряти документи подорожніх та водіїв, спостерігати за «нульовою» місцевістю.
Чергування на блокпосту мало чим відрізнялося від «червоної лінії» – постійні «прильоти». Орки «крили» танковими та артилерійськими снарядами, ракетами.
Не гребували й авіацією. Які тільки бомби не використовував противник: і касетні, і фосфорні, і термітні. Особливо небезпечні були танкові обстріли. Бо постріл і вибух практично відбувалися в одну мить. Але війна є війна, і треба бити ворога. Он хлопці дзвонили (щоденно тримаю зв’язок із земляками зі своєї та інших частин), повідомляють, що кацапи лізуть валом. Битися доводиться за новими правилами: один побратим або й двоє набивають автоматні магазини, а третій веде безперервний вогонь. Тільки так і можна спинити рашистську сарану. А вранці відстріляні гільзи доводиться викидати лопатою.
Олександр не говорить про те, що чергові на блокпосту не мають можливості міняти свою позицію, вони постійно знаходяться у пристріляному квадраті. Та видно наш земляк і побратими його у сорочці народилися.
Спливали фронтові будні, відлік яких перервало розпорядження: ротація.
Запитую, що з пережитого під Бахмутом та й взагалі за час служби у десантно-штурмовому батальйоні запам’яталося найбільше. У відповідь замість очікуваної розповіді про бойові інциденти чи екстремальні ситуації, Олександр поділився спогадом про дві здавалось би нічим не примітні події.
– Коли перевіряли автотранспорт на фронтовому блокпосту, то з однієї машини вийшов хлопчик. Швидко підбіг до нас, потиснув руки, обійняв, майже по-дорослому подякував за те, що його захищають. Побажав повертатися живими і обов’язково з перемогою. Йому виповнилося, як сказала мама, п’ять років, і додала, що син любить українських військових. Любов’ю, народженою під звуки розривів рашистських снарядів та ракет. Ми тоді дуже шкодували, що ні в кого з нас не знайшлося хоч якогось цукерка. Були зворушені. На очах якось непомітно з’явилися сльози.
Олександр глибоко зітхнув, ще раз переживши незабутній спогад і продовжив:
– А другий випадок за час бойової служби трапився зовсім недавно, коли дислокувалися у прифронтовій області. Якось мені випало чергувати на блокпосту (цю «роботу» безперечно з фронтовою не порівняти, хоча орки часто обстрілювали, та й диверсійно-розвідувальні групи час від часу просочувалися крізь кордон). Так от, ми стоїмо на чатах, дивимося – їде дід на велосипеді, наближається до нас, частує свіжим березовим соком. Сердечно розпитує за життя-буття, дякує за те, що не впускаємо окупантів.
Мій співрозмовник усміхається збіглій на спомин події:
– Для нас то була не просто щедрість і турбота. А справжня підтримка нашого бойового духу, переконання, що перемога буде за нами, що ми мусимо подолати ворога, іншого виходу немає.
У цей час Олександрові зателефонували: на зв’язок вийшов командир його підрозділу. Наскільки можна було зрозуміти мова йшла про чергове бойове розпорядження і про те, що Грабовському потрібно прибути у свою частину. Відчувалося, що це не просто спілкування начальника і підлеглого, це був діалог побратимів. У голосі Олександра відчувалася повага. Слів командира я звичайно не чув, але чомусь був переконаний, що він розмовляє з Грабовським, як з рівним собі товаришем по зброї, чиї бойові заслуги достойні пошани. І, як виявилося, не помилився. Через деякий час побачив повідомлення, що сумлінну службу Олександра Грабовського відзначено подякою, в якій сказано:
“Шановний голово Квітневої громади!
Надсилаємо щиру подяку за Вашого земляка, старшого солдата Грабовського Олександра Петровича, старшого навідника третього відділення мінометного взводу, який сумлінно та відповідально виконує свій військовий обов’язок із захисту суверенітету і територіальної цілісності України. Під час виконання завдань зарекомендував себе як ініціативний, висококваліфікований, мужній та безстрашний військовослужбовець. Гідно виконує бойові завдання із підтримання постійної бойової готовності та високої боєздатності свого підрозділу, що наближає нашу перемогу.
Велике Вам спасибі за земляка!
З вдячністю командир військової частини А4080 підполковник Вадим Назарчук”.
Віктор ЧУПРИНА
