Федір РУДИЙ
“Гірше війни, – казав один мій хороший друг,
– можуть бути лише вірші про війну”.
І саме тому писати про неї так важко,
Як віддирати від берців чорну
окопну кашу
І навіть якщо писати, про що, скажи?
Про дощ із уламків неба, гострих, немов ножі?
Про відчаю жовті очі, про вкопаний в землю страх,
Де дні, як спокута, довгі,
а тиша, як кров, густа?
Де з фляги життя стікає краплями у пісок
І ділиш його надвоє, натроє. І ще на один ковток
Де кришаться куснем хліба постаті й долі тих,
Хто пив, ніби воду, морок,
не давши йому пройти
Де скільки б не випив – мало, і скільки не спалиш ще
Не зменшиться чаша гніву, наповнена ним ущерть
І там, де щелепи бою згризатимуть голоси
Я хочу в собі сховати
все те, що дає нам сил
Я хочу іти по стежці затоптаних в землю крихт,
Де кожна хвилина тиші, як шелест лелечих крил,
Незгоєним нервом тліє і пам’яттю про часи,
Що будуть боліти завжди,
як батькові блудний син
Й стискаючи шворку долі, що змієм на схід летить,
Писати про кожен подих, допоки світ не затих,
Про теплі обійми друзів, про посмішки й сльози тих,
Хто там, де все ніби добре,
міцно тримає тил
Й дивитись як небо обрій натягує, як струну
Як лис вогняний ховає місяць собі в нору
Як пісня давно забута
вертає колишню силу
І як українське сонце
встає на донецьких схилах
09.05.2023
