Мій співбесідник – молодий чоловік міцної статури зі звичною для нинішніх військовиків бородою, в рухах – стриманий, в словах – виважений. І в цьому, з одного боку, відчувається штемп фронту, з іншого – набуте з генами прародичів. Коли ж почув його прізвище – Білоніг, то зрозумів, так і є: коріння роду – з сокільчанських Білоногів. Вони завжди були в центрі історичних подій: і на фронтах Першої світової війни, і на плацдармах громадянської, і в роки Другої світової. А поміж цим були хорошими господарями…
«Доку» 38 років. Йому б працювати на мирній ниві. Цим Роман і займався до лихої пам’яті 24-го лютого минулого року, тим більше, що мав вищу технічну освіту – закінчив Національний транспортний університет, отримав кваліфікацію інженера з безпеки руху. Працював як за спеціальністю, так і за іншу роботу брався.
– Останнім часом обіймав посаду дефектоскопіста в одній зі столичних фірм, – підсумовує Роман своє довоєнне життя. – А до цього – строкова служба у спецчастині внутрішніх військ та п’ять років – за контрактом. У мирному вимірі життя лишилося і хобі – пошук історичних пам’яток з металошукачем.
– Вибачте, але «чорні археологи» насамперед прагнуть віднайти коштовні предмети, чи не так?
– Дещо дріб’язкове траплялося, але то не було самоціллю.
– А що було найцінніше?
– Ви не повірите, але одного разу викопав здоровенного баняка, під яким лежали три великі пляшки, наповнені зерном. Думаю, що ця знахідка з часів голодомору…
А потім настав таврований війною час, коли кожен українець обирав своє місце у новому життєвому вимірі. Роман не ховався, та й досі не може зрозуміти, як можна переховуватись, коли Батьківщина у небезпеці.
Навички спецназівця стали в нагоді, коли на другий день війни приїхав з Києва і пішов до 5-го відділу територіального центру комплектування та соціальної підтримки (прописаний був у Попільні, тут же стояв на військовому обліку). Зачислили до підрозділу територіальної оборони. Чергував на блокпосту до 17 квітня.
Та дата стала для чоловіка початком справжньої війни. В Житомирі на базі елітної 95-ої десантно-штурмвої бригади з мобілізованих територіальними відділами створювався окремий стрілецький батальйон.
– Так що ми – ровесники: стрілецький батальйон і я, – усміхнувся Роман. – Отримав позивний «Док» і направлення в антидиверсійний підрозділ командиром взводу у званні штабс-сержант. Місяць майбутніх розвідників ганяли до сьомого поту. Були моменти, коли просто заздрили звичайним стрільцям, тим також було важкувато, але ж не настільки. І лише коли почалися фронтові будні злість на інструкторів змінилася вдячністю, справдився афоризм Суворова «Тяжко у навчанні – легко в бою».
Спочатку потрапив у Чернігівську область, де батальйон пройшов бойове злагодження, виганяючи рашистів на Брянщину. Але ті сутички тепер можна порівняти з випускним екзаменом, ба, навіть практикою.
А «справжня робота» почалася, коли підрозділ передислокували на схід під Вугледарську ТЕЦ. Розвідників посилали на прорив, на підкріплення чи супровід бійців військ спеціального призначення. Таким чином повоювати довелося майже на всіх ділянках російсько-українського фронту: під Лисичанськом, Андріївкою, Кодимою, Зайцевим, а згодом громили окупантів у передмістях та міських районах Бахмута.
На війні як на війні. Розвідників-антидиверсійників направляли до різних частин: у 30-ту, 110-ту, 58-му, 93-ю окремі бригади. А останнім часом перед ротацією розвідроту підпорядкували безпосередньо штабу оборони Бахмута. Бої ставали жорстокішими, завдання – складнішими і небезпечнішими. Чому перекидали?
– Нами підсилювали складні ділянки, – каже «Док». – Ми йшли, розуміючи, що справи там кепські, але думка була одна – завдати ворогу поразки, тому – завжди перемагали.
Тіл убитих рашисти не забирають – сотнями, а може й тисячами їх завалені вулиці та передмістя Бахмута. Нас це нервує – своїх «двохсотих» побратими виносять, часто відбивають навіть ціною власного життя. А орки кидають своїх вбитих, більше того – можуть використати їх для прикриття і як матеріал для облаштування кулеметних позицій. Це діє на психіку, але ми – адекватні, ми на своїй землі, ми б’ємо ворога і будемо бити.
Який бойовий епізод «най-най» не запитую – всі епізоди на фронті позначені ярликом «Під Богом ходимо». Що небезпечніше: провести непомітно штурмову групу між опорними пунктами ворога через лінію фронту, затаїтися, дочекатися, поки виконають завдання і привести їх назад неушкодженими? Чи вичікування під Зайцевим, спостереження за накопичуванням рашистської техніки, яку після передачі координатів наші закидали дронами і спалили? А, може, небезпечність фільтраційних заходів, коли виловлювали диверсантів, які маскувалися під виглядом місцевих жителів.
Наша розмова про армійські будні триває.
– А як у вас із забезпеченням?
– Харчів вистачає, екіпіровка – вищий клас.
– То вже й волонтерів не треба?
– Е, ні. Вони наші затребувані помічники, були і залишаються незамінними. Це треба відчути – на обідньому столі – смаколики з Попільні, зроблені руками людей, поряд з якими ти ріс, з котрими (хай і незнайомими) щоденно зустрічався, яких ти тепер захищаєш. Коли виникають проблеми, що потребують нагального вирішення (скажімо, потрібен електрогенератор), поки відправлять заявку, поки доставлять – довго чекати. А волонтерам скажеш – за день-два віднайдуть і привезуть. Я дуже вдячний нашим землякам Руслану Кашперському, Олександру Паламарчуку, Віталію Балебурді, Олександру Приходьку, Сергію Савчину. Часто навідує волонтерка з Коростеня Людмила Шаповал. Її позивний – «Мама ЗСУ». Добровольці дуже допомагають. Так, в умовах боїв у передмісті, та і в самому Бахмуті вкрай потрібен легковий автотранспорт. Багато битих машин, малолітражки часто виходять з ладу. А яка витримала місяць, її називають старенькою. В цьому напрямку і працюють волонтери: привозять відремонтовані машини, забирають побиті, доводять їх до робочого стану і так по колу.
Приємно, що в лавах добровільних помічників ЗСУ мої родичі: брати дружини Геннадій та Юрій Олійники. Коли вирушав на фронт, рідня придбала для мене тепловізор. А за час цієї (першої від квітня) відпустки Юрій – власник магазину «Ситий кіт» – купив мені повербанк. Вони та інші родичі, друзі, волонтери Попільнянської громади в складчину справили мені «Фольксваген Пассат». На ньому я приїхав у відпустку з товаришами по службі – земляками. На ньому і поїдемо на війну.
Тема розмови не змінюється: ми знову і знову говоримо про війну. Війну, яка змінила спосіб життя кожного з нас, а особливо – бійців переднього краю.
– Фронт кожного висвічує, як рентген, там чітко видно хто є хто: якщо в умовах мирного часу можна приховати темні цятки, то тут не злукавиш. Бажання вижити, вціліти і при цьому перемогти породжує нові цінності, звички, символи. Приміром, всі носять обереги – по одному на кожній руці. Так-так, оті зворушливі подарунки, виготовлені дитячими руками.
– А ще молимось. Ні, не влаштовуємо молебнів, не біблійними псалмами: кожен – мовчки, кожен – своїми словами. Я останній раз молився, коли поранений у ступню «біг» на колінах у безпечне місце. Що примовляв? Не пам’ятаю, але знаю, що молитва була щирою.
– Поранення? Як це сталося?
– Нас послали підтримати підрозділ, котрий тіснили орки. Прибули, не встигли окопатися, як накрила їхня «арта». Отак під вибухами і «вгризалися» в землю. Добу оборонялися. До речі, ви запитували про досвід. Ото й був досвід: будь-що втримати позицію. Не без втрат. Щодня буває 2-3 «двохсотих» і «трьохсотих», але якщо відступили, а потім відбивати, то втрати зростають в десятки разів. Отож тоді група підтримки, якою командував наш побратим «Естонець», навіть думки не допускала про відхід. А було нас шестеро, може й збіг, але за ту добу відбили шість серйозних навальних атак – по одній на брата. Результат того нелегкого бою для нашої шестірки: троє легкопоранених, двоє контужених. Але вистояли, орків не пропустили. Бо відходити під натиском супротивника за великим рахунком нікуди: за нами Україна.
– Романе, а перед пораненням якесь передчуття було?
– Передчуття на фронті – гість, який приходить непомітно і заявляє про себе, на перший погляд, безневинними натяками. Перед пораненням майже всі мої родичі і знайомі наказували-просили: «Бережись!» Уваги не звернув, думав, просто переживають за мене, бо як по-іншому. Напередодні того бою двічі розривався ланцюжок, на якому тримався хрестик. Знову ж таки, буває. Попереду чекала довготривала сутичка – не кращий час для філософських роздумів. І вже в медчастині зрозумів, що ото воно і було – передчуття.
– А що можете сказати про боєздатність рашистів?
– Ворога дуже багато. І «арти» у них більше, і дронів, і ракет. Іноді так накриють вогнем, що голови не можна підняти. Боєприпасів не шкодують – цілодобово можуть розбивати квартал, поки не зрівняють із землею. Та й тактика в них до дикунства прямолінійна: новомобілізованих кидають в лобову атаку – за одним валом – постає другий; здається, кінця-краю цьому не буде. А в цей час їхні спец-призначенці холоднокровно оцінюють ситуацію, намагаються зафіксувати наші вогневі точки, щоб потім обійти з флангів чи зайти в тил.
– Романе, а що допомагає витримувати отаку геєну вогненну?
– Усвідомлення, що ми – сильніші. Нас менше, але ми воюємо якісніше. І коли бачиш, як вони бояться вступати у стрілецькі бої, коли відчуваєш лікоть бойового побратима – сильного, надійного, впевненого у своїй вищості, – то «відпрацьовуєш» спокійно, фіксуючи як всі твої кулі лягають «у десятку». А відтак – в них в рази більші втрати.
Замість епілогу. Десять днів відпочинку з відбуттям до рідного дому – це багато чи мало? Так, це чимало, коли попереду вся відпустка і, на диво, мало, як минає дев’ята доба. Ніби вчора вперше за вісім місяців пригортав маму Ніну Євгеніївну, цілував дружину Світлану, зустрічав міцними обіймами родичів Олійників: Віктора Федоровича, Надію Іванівну, братів дружини Геннадія та Юрія, показував їм бойову нагороду – почесний нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі», якою його нагородив головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний. А сьогодні, десятого дня, рано-вранці дзвоню Роману, сподіваючись ще застати його вдома. У слухавці почулось:
– А я вже й добрий шмат дороги подолав, скоро буду у своїх.
Віктор ЧУПРИНА
