– Анатолієвого Ярослава поранили.
Недобрі звістки лихої пори завжди розносяться дуже швидко, а при сучасних можливостях зв’язку тим паче.
Ярослав… Я дружив з цим хлопчиком, називав його на скандинавський манер Ярл. Основою дружби було спільне захоплення рибалкою, предметом приятельства – моє вміння робити снасті, знання методів результативного улову.
З дитинства зналися із батьком Ярослава – Анатолієм. З тих пір і донині ми звертаємося один до одного словом «брат». Отож зачувши, що малий пішов до війська, а згодом був відправлений на схід, при кожній зустрічі перепитував за нього.
На війні як на війні – всього вистачає: правильності, героїзму, патріотизму, витривалості і (люби, Боже, правду) – лякливості, слабодухості, підлості і дилетантства. Там, на червоній лінії, – правда, там, на “передку”, – пекельна істина війни. І крізь те пекло ніс свою любов до України наш Ярослав.
«Розсердився, чи що?» – подумав я, коли одного дня Анатолій не відгукнувся на узвичаєний позивний «Брат», не привітався, пройшов так, ніби ми незнайомі. Вираз обличчя – ніби сміявся.
За декілька годин зустрів його біляву Люду.
– Ярослава поранили. Толік на станцію побіг.
І тоді до мене дійшло: «Брат плакав і за сльозами мене не помітив. Бувають моменти, коли чоловіки плачуть. Особливо, як не можуть померти за когось».
Ярослав, треба гадати, народився у сорочці – пощастило, якщо меншу біду можна назвати щастям: поранення, черепно-мозкова травма, контузія.
Рани зажили відносно швидко. А от реабілітація затягнулася на місяці – між лікуваннями по госпіталях були лише короткі періоди. І медики ніяк не завершували результати обстежень словами: «Придатний до стройової…»
– І як зараз Ярославчик? – запитую.
– А як, – зітхає Анатолій. – Рветься туди. Каже: «Там мої пацани. Я мушу бути з ними!»
– Так ще ж долікуватися мусить. А дитина?
– Одна в нього відповідь: «Тату, виховай мого сина, як мене».
Віктор ЧУПРИНА
