На літературно-мистецькій вітальні «Зоряні сади Бориса Тена», присвяченій 125-річчю від дня його народження, відбулося вручення літературної премії імені Бориса Тена. Серед цьогорічних лауреатів – наш земляк, журналіст і поет Борис Остапенко.
Щиро вітаємо із заслуженою відзнакою. Здоров’я, нових творчих успіхів Вам, Борисе Васильовичу!
Колектив і ветерани редакції газети “Перемога”
Щороку до дня народження письменника-перекладача Миколи Васильовича Хомичевського, відомого як Борис Тен, Житомирською організацією Національної спілки письменників України присуджується премія імені Бориса Тена. Цьогоріч лауреатами стали: письменники Борис Остапенко та Юрій Кондратюк – за значний внесок у розвиток української літератури, вчителька зарубіжної літератури Євгенія Єленіна – за популяризацію творів Бориса Тена.
Борис Васильович Остапенко тривалий час працював журналістом газети «Перемога» і знаний на Попільнянщині своїми творами. Борис Васильович ˗ людина скромної душі, але надзвичайно багатогранного досвіду і різнобічних талантів. Він лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, обласної премії імені Михайла Клименка, премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо», а нині вже і премії імені Бориса Тена.
Щиро вітаю Бориса Васильовича з достойною відзнакою!
Голова Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України Світлана Гресь (Штатська)
Рідна школо моя Середній школі, що в с. Попільні, незабаром 90 Тільки со́нечко зі́йде над по́лем й освя́тить промі́нням Дім старенький отой, що так схожий на літеру «Ш», Я від споминів тих стрепенуся й сплакну непомітно – І до нього полине моя неспокійна душа. Школо рідна моя, ти для мене як сонце довічне, Сподіваюся, бачиш, що я – вірний соняшник твій: Я ж до тебе тягнусь і тягнусь, повертаюсь до тебе обличчям, Як до сонця у небі той сонях, що ще не зацвів. Знов ступлю на поріг – хто пізнав більше щастя на світі, Як вернутись туди, де ще гомін прозорий не стих? То дітей голоси, що навчались тут майже століття, Так тихенько відлунюють в класах оцих золотих. Чую й вас, вчителі, - лише гірко реальність цю йняти, Що так рано пішли Ви в далекі-далекі світи. Але ж я так хотів іще більше від Вас перейняти, Бо в науку до Вас мені йти ще було та іти… Школо рідна моя, хіба можна усе це забути, Що в душі моїй слід, наче плуг у степу, залиша? Жаль, далеко не кожному так поталанило – бути Членом Братства того, що під знаковим символом «Ш»… Мамині рушники - Матусенько, вишийте весну: В полях, за селом таловини, Підсніжників свіжість чудесну Та пролісків оченьки сині. …Рушник цей залишить не зможу – Дам тому, хто втратив надію, Щоб з ним він світанком погожим Воскрес для великої мрії. - Матусенько, вишийте літо: Блакиття волошок у житі, Три соняхи золотоцвіті – Ну, як же без цього прожити? …Рушник цей не ляже у скриню – Віддам його бідним тим людям, Що статків не взнали й донині – Від нього добра їм прибуде. - Матусенько, вишийте осінь: Косинці лелек над степами, Глибоку-глибоку ту просинь, Яку я люблю до нестями. …Рушник цей я схочу віддати Чужим обездоленим дітям – Дощами осінніми в хаті Настане їм «бабине літо». - Матусенько, вишийте зиму: Той сніг на калині червоній, Морози такі невситимі, Що в церкві замерзли всі дзвони. …Рушник цей не дам я нікому, Щоб з нього й сніжинка не впала У душу того, хто без дому (…Так матінка навишивала) Бджола Я, пасічника син, іще з дитинства На пасіці, щасливий, помагав. Донині так, буває, душу стисне, Що потім бджолярем так і не став. - Але ж тебе так люблять наші бджоли! – Мій батечко розраював, було. І справді, я не спізнавав ніколи, Що це за напасть – бджілчине жало. Але ж мене тягнули більш, ніж бджілки, Такі ж, як бджілки, золоті слова. Все ‘дно за них переживав настільки, Що кожна в серці й досі ще жива. Тож не тримай на мене зла, не сердься, Моя ти, срібнокрила, осяйна, Що надвоє не розділив я серця, Що, може, там любов лише одна. Ні, це не так! В твої, моя сестричко, Чарунки ті, де місце буть медам, Я рими, ритм, всі строфи ці ямбічні, А значить – і любов свою віддам… Павутинки «бабиного літа» Як же без краси цієї жити? Чом нам не болить реальність та, Що у пору «бабиного літа» Павутиння майже не літа? Я ж любив це диво в небі синім Так, що інколи став помічать, Що Полєнов на своїй картині Павутинки змусив пролітать. А якось на вело я – і в поле, Де ані будівель, ні дерев. Боже мій! Над нашим степом голим Павутинки все вперед, вперед Пролітали із дитячих років – І за журками, на чужину, Де тепліше! Та якимось робом Павучок так спрямував одну, Що на голову мою присіла Й додала до неї сивини (А на павутиночці тій білій Треба ще триматися мені). Ну, а павучок в той час зі спритом Вільно бігав по моїй руці. …Вересень підбив аж до блакиті Журавлині золоті клинці. Ідеться про полотно В. Полєнова «Золота осінь»
