Найперше, що вражає, коли заходиш на подвір’я Грицюків – палісадник, за яким горить різнобарв’я осінніх квітів. А ось і сама сотворителька цього чарівного буйноцвіття – Станіслава Іванівна. Привітно усміхаючись запрошує до просторої веранди, а дізнавшись, що мета візиту – розмова з чоловіком, тут же гукнула у відчинені хатні двері:
– Миколо, тут до тебе гості!
Якщо про чоловіків кажуть: «Міцний, як дуб», – то це про 85-річного Миколу Петровича Грицюка. З перших слів розмови відчувається, що життєву путь долав, як і всі сильні люди, не звертаючи убік, не зупиняючись перед труднощами.
А їх на долю корінного кіловчанина випало немало. Початок свідомого життя був позначений війною. Що залишилося у пам’яті? Майже нічого, хіба що колони військових, гармата біля дороги та подарована радянськими артилеристами шапка. Головний убір слугував довго і був предметом особливої гордості серед однолітків.
А далі життя потекло руслом, характерним для передвоєнних дітей: школа і – заробляти власний шматок хліба.
Пішов у колгосп. Приставили до волів погоничем. Обов’язки наче й нескладні: надяг ярмо, замкнув упряж занозами – та й гей-цабе. А насправді ще треба було навантажити-розвантажити великовагову гарбу (воловий віз), утримувати його у робочому стані, нагодувати-напоїти, почистити, поставити на ночівлю волів. І це ще далеко не повний перелік сукупності справ. Виконувати це належало щоденно, від світання до смеркання. Вироблялася обов’язковість, уміння знаходити друге дихання. Одночасно з’явилася любов до тварин, безвідмовних помічників і годувальників селян.
Цей чинник і відіграв ключову роль у виборі професії. Коли Микола Петрович відслужив строкову службу, то пішов вчитися у Новгород-Сіверську школу ветфельдшерів. Після закінчення молодому спеціалісту запропонували роботу у Відродженні. З перших днів зарекомендував себе грамотним, відданим роботі спеціалістом. Завдяки цьому невдовзі колектив признав його своїм, належно оцінивши знання і вміння молодого ветфельдшера. Сам же Микола Петрович відчував людську повагу – підтримку у всіх його справах і починаннях.
Там же, у Відродженні, і зустрів свою другу половинку. Дружина Станіслава Іванівна родом із Володар-Волинського району. Як і багато поліщучок, приїздила з Полісся на заробітки – сапати буряки. Тут і злилися воєдино молоді душі: з першого погляду – і на все життя. Ось звідкіля той любовний догляд за огородженою палісадником клумбою. Там, у північних районах, це обов’язковий атрибут кожного подвір’я.
Робота ветфельдшера не знала нормативних рамок, адже окрім колгоспної ферми потрібно було обслуговувати сотні особистих господарств мешканців Відродження (згодом – Кам’янки, Кіловки, Лозовиків) та інших довколишніх сіл. Пацієнти ветфельдшера – домашні тварини, як і люди, буває хворіють, потребують лікування. Хіба що тільки не говорять. Але ж ні, говорять. Довірливим поглядом, розумінням, що людина хоче зробити їм краще, виявом слухняності.
Молодята планували, що у Відродженні вони облаштуються на все життя. Тут, у Ходоркові, народився їхній старший син Віктор. Однак несподівано з’явилося «але»…
Народному господарству країни у перші повоєнні десятиліття катастрофічно не вистачало кадрів. Мільйони їх викосила війна. Тому хороших спеціалістів зазвичай «перекидали» туди, де справи заходили в глухий кут: «на прорив», «на підйом». Згоди ніхто не питав, бо, як не парадоксально, називалося це переміщення «високою довірою», за яку треба було дякувати і яку належало виправдати. Так сім’я Грицюків перекочувала у Кам’янку.
Микола Петрович взявся за фельдшерську справу, а Станіслава Іванівна – працювати у городній бригаді та буряківницею.
Чи подобалось в Кам’янці? Скаржитись не було на що: і люди привітні, і керівництво цінувало молодого спеціаліста. Тут зробив свої перші кроки молодший син Віктор. Але тягнуло на смарагдові береги Унави, у рідну Кіловку.
– І в 1968-му році переїхали таки, – пригадує Станіслава Іванівна. – А потім чоловіка забрали в Чехословаччину. Переживали. Думали, буде війна. Дійсно того року війська країн учасниць Варшавського договору увійшли в Чехословаччину. Політики стверджували, що для захисту соціалізму, військові – щоб не допустити виходу НАТО на радянський кордон. Блискавично була проведена прихована мобілізація. Під неї потрапив Микола Петрович. Місяць призваних протримали в літніх таборах, а потім відпустили по домівках. Як кажуть, обійшлося, бо світ тоді стояв на грані третьої світової війни. Як і в наші дні…
Виростали діти – два сини-соколи Петро та Віктор. Змалечку привчали їх бути працьовитими, берегти честь фамілії і тримати дане слово. Безперечно, саме сільське життя сприяло цьому (діти рано бралися за дорослу роботу), але основним фактором був приклад батьків: постійна зайнятість, прагнення покращити життя та велика взаємна любов.
На радість подружжю сини пішли правильним життєвим шляхом. Петро спочатку був культосвітнім працівником, потім трактористом. Віктор шоферував, а з роками освоїв всі спеціальності, необхідні на селі. Він, як і Петро, також мав талант до музики – обидва брати грали на духових інструментах. Обидва створили міцні, скріплені коханням сім’ї. Порадували батьків внуками: Таєю, Юлею, Сашком та Віктором, які в свою чергу подарували Миколі Петровичу та Станіславі Іванівні правнуків: Дашу, Машу, Поліну, Лізу, Настю, Женю, Андрійка.
Були і темні смуги у житті, коли лікарі поставили вбивчий діагноз: «рак». Перша операція не допомогла, а після другої Миколу Петровича просто виписали (чесно кажучи, «списали») з рекомендацією доліковуватися вдома. А він на подив усім і, насамперед, собі вижив. Судилося видно поповнити ряди миролюбівських довгожителів.
– Секрет довголіття? Нікому я не робив зла, завжди намагався допомагати, підтримувати. Жив для людей. Жив для сім’ї: виростили дітей, вивели в люди, щасливимось і внуками, і правнуками.
Микола Петрович робить знайомий жест правицею – протягує її вперед, стискає кулак і підіймає догори вказівний палець:
– Життя в мене – во! Я пишаюся своїм життям…
Микола Петрович обурюється нападом путінської росії. До нього в душу також постукала війна. Конкретно. Коли внуки і правнуки з бомбованого Києва пригорнулися до дідів-прадідів у Миролюбівці, то 10 березня молодша Вікторова дочка Юля народила правнучку. Пологи приймали у підвальному приміщенні обласної лікарні, позаяк наземна частина корпусу була пошкоджена ворожими ракетами. Дівчинку нарекли Полінкою. І ось уже восьмий місяць Полінка сповнює серця Станіслави Іванівни та Миколи Петровича теплом і щастям.
Вирує війна, міняється глобальний клімат, перевертається світ, а козацькому роду – нема переводу. І в цьому – у прожитих роках прадідуся і прабабусі та в майбутньому Поліночки, її братиків і сестричок – невмирущість України.
Віктор ЧУПРИНА
