Петро Йосипович Свірський народився у жовтні і набирався сили на Лозовицьких гранітах.
– Звідки родом? Звідсіля, з цієї вулиці. Тут народився, тут виріс, з цього місця ішов на військову службу.
Проводжали в армію Петра 1956 року. Служити пощастило в Україні, спочатку у Конотопі, затим у Сумах. Напружені армійські будні ділив із своїм земляком Миколою Грицюком.
Солдатські дні – довгі, а от роки спливають непомітно. Так і не зоглядівся, як прийшла пора повертатися у рідне село. Перед Петром Йосиповичем постало звичайне для демобілізованого питання: ким бути? З Лозовиків нікуди не хотів рушати, отож пішов на ферму їздовим.
– А потім голова колгоспу несподівано запропонував очолити колектив тваринників, – пригадує Петро Йосипович. – Вагався, проте товариші по роботі переконали йти.
Так, без освіти, але з прадавнім життєвим досвідом працьовитого з діда- прадіда селянина, успішно трудився.
– Ми всі пам’ятаємо цю дружну сім’ю, яка все життя пропрацювала на фермі, – вступає в розмову сільчанка Раїса Михайлівна Вершиленко, – уявіть картину: їде Петро Йосипович на возі, спиною до спини притиснулася до нього дружина Галина Михайлівна, і так – кожного ранку, з дня в день, місяць за місяцем. Аж до пенсії доробив на цій посаді. Наша ферма тоді була в числі кращих на Попільнянщині.
Вісімнадцять років минуло відтоді, як похоронив дружину, живе сам.
– Але ще тримаю господарство – курей.
Дивлячись на повільну ходу ветерана праці, не втримуюсь від запитання, як справляється з капосно-неслухняною птицею?
– Маю помічників. Насамперед, це – діти. З дружиною Галиною Михайлівною ми народити п’ятеро дітей, виховали, вивчили їх, дали їм путівку в життя.
Діти з роками розлетілися, але часто в гості до батька приїжджають Тетяна і Віктор – з Києва, Михайло – з Попільні, Володимир – з Житомира.
– А от Світлана живе тут, працює бухгалтером у Лісівцях, – продовжує розповідати Раїса Михайлівна. – Вона у батька буває практично щодня. Я їй допомагаю. Отак і доглядаємо нашого Петра Йосиповича та його непосидюче господарство.
З особливою гордістю говорилося про синів Володимира Петровича і Михайла Петровича. Перший – депутат Житомирської районної ради, допомагав споруджувати соціальне житло в Попільні. Займається волонтерською діяльністю і для фронту, і для тилу. Так нещодавно організував для земляків продуктові та побутові набори. Сам розвозив двома машинами і роздавав тим, хто найбільше цього потребував. А Михайло, приватний підприємець-будівельник, безплатно віддав на потреби Збройних сил України автокран.
З почутого можна зробити єдиний висновок: Петро Йосипович Свірський достойно йшов своєю життєвою дорогою. За це його поважають сільчани, люблять діти. А читачі “Перемоги” – бажають здоров’я і довголіття.
Віктор ЧУПРИНА
