Пишаємося, що Євген Дудар неодноразово бував на Попільнянщині, а саме: у двотисячні роки виступив перед учнями та вчителями Липківської середньої школи, а також відкрив День села Липок у місцевому Будинку культури. З особливим теплом згадують зустріч із сатириком працівники редакції газети “Перемога”.
Євген Дудар – сатирик і в житті, і в творчості. Про таких в народі кажуть: «вродись та вдайся». Гострий, гордий, добрий і колючий. Скаже, як зав’яже. На екрани не пнеться. Перед сильними світу цього ковриком не стелиться. Премій не випрошує. Він їх давно має. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні, міжнародної премії імені Пилипа Орлика, премії імені Петра Сагайдачного тощо. За те, що боровся своїми творами проти тоталітаризму від Австралійської Спілки визволення України отримав «Золоту медаль Тараса Шевченка». Та згадаймо ми, українці, коли останній раз бачили і чи бачили взагалі ми цю доволі непересічну особистість на наших телеекранах з їх постійним засиллям своєрідного російського сатиричного експорту?
Пише Дудар скрізь, окрім парканів. Що у невеличкій київській квартирі, що на своєму «хуторі Мозамбік». Що на шпальтах газет. Дуже артистично читає українцям власні сатиричні перлини зі сцени на Тернопіллі, Франківщині чи у Києві. Одне слово, ходячий мікс: сатирик-артист.
Сам себе називає «залізним міліметром»: дається взнаки природжена українська скромність. Насправді Дудар – твердий метр. Залізний, срібний, золотий, платиновий – це вже вирішувати читачу. А ще ж, кажуть, біоенергетики довели: твори Євгена Дударя мають надзвичайно життєдайну ауру.
Основоположною віссю сатиричного пера Дударя була й залишається патріотична українська константа. Причому, сатира його має суворе обличчя. Окреслюється також кредо: «сміх заради життя, а не життя заради сміху».
Кожен читач помічає характерну рису сатиричного пера Євгена Дударя – афористичність. Тож усяк має можливість назбирати свій кошик афоризмів-дударизмів. Наприклад: «Інтелект людини довжиною хребта не вимірюється», «Воно лізе. А я – йду», «Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала», «Апогей пролетарського щастя», «З гумором ти запізнився. Верховну Раду не переплюнеш», «Треба щось робити, бо треба щось їсти», «Тепер кожен робить, що хоче, а їсть, що вкраде», «Співати нікому. Усі прагнуть диригувати», «Цілий рік смітили, щоб за одну суботу прибрати», «Утробний рабський страх – небезпечніший за кулемети на сторожових вишках», «Кохання – це подарунок, за який треба воювати».
Суспільні перипетії України та українців то радістю, то біллю відлунюють у серці письменника та виливаються у злободенні рядки, які почасти не втрачають актуальності роками та десятиліттями. І також суціль пересипані афоризмами. «Наша Верховна Рада сприймається як «поле чудес», «Безпартійному босу від босого партійця», «Людині притаманна любов до людей, нелюду – ненависть», «Ті, що вчора боролися за свободу, сьогодні дають свободу не здоровому глуздові, а емоціям та амбіціям», «Свободу набагато важче втримати, ніж здобути», «Шукають кістки у молоці», «Коли черв’як виріс у хроні, йому здається, що хрін – найсолодший у світі», «Страшно визволяти раба… Бо завтра він стане твоїм ворогом»…
Євген Дудар є автором більше двох десятків книг. У своєму діалозі з читачами та суспільством сатирик застосовує літературний прийом «свого хлопця». Адже так простіше і коротше скажеш гірку правду.
І попри те, що маємо справу з серйозною сатирою, однак, як влучно висловився Орест Сливинський, «а таки насмієшся, бува, аж боки рвеш».
Євгена Дударя треба берегти, як зіницю ока. Адже на сучасному етапі поле української сатири залишилось неораним і незасіяним. А Дудар – стоїть. Справжній Стоїк. Один у полі воїн. Росте. Просто є. Усупереч обставинам і завдяки таланту.
Віншуємо! Любимо! Читаємо!
Ольга ДУБОВИК
Двадцять перше століття. На планеті Земля завихрилося руйнівними буревіями. І в природі, і майже в кожному народі. Вируйновують життєві середовища, виморюють народи.
Йдеться, звісно, не лише про ту стихію, що ураганами вихрить над землею, шаленіє потопами й пожежами, руйнує людські оселі, калічить і вбиває самих людей. Йдеться й про руйнівне чортовиння, що отруйним гадюччям вповзає у людські душі, затьмарює розум, придушує совість. Якщо, звичайно, в людини ще того розуму й тієї совісті хоч трохи зосталося. Якщо людина ще не перетворилася на генетично близького до неї ХРЯКА. Який своїм довгим рилом перерив усі сусідські городи. І своїм радіо чи телехрюканням пояснює людству, що це «принужденіє к міру»… І світ, мовляв, має нарешті зрозуміти, що де чути те хрюкання, – там їхня територія і їхні життєві інтереси…
Частина людей трохи підучених, особливо з теренів Західної Європи, переконує, що задля миру на Землі й гармонії між народами всі Гордієві вузли треба розв’язувати за круглими столами… Та життєва практика показує, що один круглий телепень, який возсідає десь за високим столом, може нав’язати стільки Гордієвих вузлів, що тисячі мудреців за сотнями круглих столів віками їх не розплутають.
А якщо дурень не один?
На початку 2018 року телеглядадач світу був «ощасливлений» феноменальним «телепеньшоу». Таке собі – ніби звернення «високосидячого діяча» до своїх нижчесидячих. У «високосидячого» лице, як завжди – ніби «в тугій задумі». Нижчесидячі, як інколи, – ніби освітлені прозрінням.
Та коли «орателя» повело у традиційне «дипломатичне» русло «Кузькіной матєрі» й він почав демонструвати «всюдилітаючі» ракети, пригрозив світові ледь не могилою, – вибухнув рев «одобрєнія». І світ зрозумів, що це хвороба не лише однієї персони. Бо навіть не привладна, а підвладна проста людина знає ту істину, що будь-яке смертоносне чортовиння має властивість повертатися на те місце, з якого його випустили. А від своєї персональної могили ніхто нікуди не втече. Навіть на тій території, де віками свободу й демократію «традиційно й спадково» «зберігають» по тюрмах та концтаборах. Де правду культивують лише ту, яка прислуговує тюремним сатрапам. Бо нащадки сатрапів зостаються вірними традиціям предків…
Та й у світі «трохи цивілізованому», чи на територіях, прилеглих до нього, не так вже й «свято та божо». Іще з попередніх «осовободітельних войн» зосталося чимало генетичних і політичних байстрюків. Вони за Юдин гріш продадуть своїх одноплемінців, національну честь і навіть свої держави. Бо Юдина кров національного забарвлення не має. Але ж та Юдина кров має постійне підживлення. Бо на планеті Земля, а, можливо й в усьому Всесвіті, є ДЖЕРЕЛА ЖИТТЯ і ДЖЕРЕЛА СМЕРТІ. Перші сприяють народженню й поширенню добра, світла, злагоди. Другі – сіють смуту, розбрат, тероризм, війни, каліцтво і смерть.
Практика доводить, що «чорні діри» є не лише в галактиці, а й на землі, і навіть – у деяких людських головах.
Ось «дірка» російського думського масштабу. Жиріновскій:
«Ми вибіраєм нє только прєзідєнта Россії, а правітєля всєй планєти…»
А ось і сам «новообраний правітєль» Пу: «Россія прєімущество імєєт перед другімі странамі тєм, что она напрямую управляєтся богом…»
Перше враження, що «правітєля» понесло. Від щастя про блискучу «операцію переізбранія». А потім закрадається думка, що, може, чувак і має рацію. Бо Сатана – також божество. Для сатанинців. Отже «правітєлі» тих країн світу, які сповідують це «божество», або ж байстрята гебістських «проізводітєлєй», політичні г-орбани, спішіть на поклон. Лизніть покірно ратичку. Поцілуйте кінчик хвостика, або й…вище. Усе ж таки – «родная фєня»…
На пряжках поясів гітлерівських посіпак також було самовосхваляння, що ніби-то з ними – бог. Правда, також не конкретизувалося – який. Але життя показало, що «напряму» управляв ними Сатана.
Наслідки – мільйони людських жертв, зруйновано пів Європи.
І крах самої «Дойчлянд ібер аллєс»… Тобто – тодішнього джерела бісівської чуми.
Здавалося б, що стільки вихлюпнутого цим «джерелом» лиха мало б людство дечому навчити. Але вчаться ті, хто має розум. Совість може прокинутися у тих, у кого вона є. А якщо в голові імперська каламуть, а замість совісті – смердюче шовіністичне гнилище, – з’являється нове інфекційне джерело каламуті й зарази. І пошесть розповзається по всьому світу.
Отже «чорні діри»…
Присутність такого явища у суспільстві, «політичній еліті», а чи в окремій персоні, характеризується домінантою: дикунської безпардонності й хамства, наглого цинізму і брехні, садистської жорстокості, ну, відповідно, й фізіологічної ненависті до ворогів цього «аморального кодексу». Отже, це мораль «чорних дір». Клімат «чорних дір» – це атмосфера страху. Внутрішнього. Щоб «рідний раб» не задумувався над тим, чому він так злиденно існує, бо може втратити й це. І зовнішнього – що може прилетіти смертоносна «Кузькіна мать»… І зруйнувати ще й ті «блага», у яких він живе.
То ж страх і брехня – внутрішня атмосфера кожної «чорної діри», що йменується імперією. Брехнею живуть панівні щурі. Брехні поширюють, аби жити й панувати. Брехнями вивертають мізки своїм народам і світові.
Та найганебніша властивість кожної «чорної діри» поїдати світло. В усіх його проявах. Світло волі, світло правди, світло віри, світло справедливості, світло людської гідності.
Наприкінці ХХ століття Україна вирвалася із «чорної діри» – Російської імперії. Але порвати остаточно оті рабські пута, якими століттями «укрощалі» наше національне й людське єство, не так просто. Тим більше, як каже російський журналіст Олександр Нєвзоров, коли: «Основний інстинкт Росії – захоплювати, давити танками, насилувати, силою приводити до «щастя і братства».
«Родичами» із цим загарбницьким плем’ям ми вже були. Хочеться побути звичайними поміркованими сусідами. Але кожен загарбник, бандюк, злодій, хоче аби все зосталося так, як він «склав історіческі».
Хоча фактично історично було так, як ідеологічний батько есесерівської імперії Карл Маркс описав у своїй праці «Разоблачение дипломатической истории ХVIII века»: «Россия, не имеющая никакого отношения к Руси, и получившая свое нынешнее название, в лучшем случае в ХVIII веке, тем не менее – нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на восемьсот лет раньше. Однако московская история – это история орды, пришитая к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицированная…»
Сфальшували історію, сфальшували релігію. Віками чорно й криваво грішили й грішать. Тепер намагаються довести світові, що виправляти гріхи – великий гріх. І може наступити Божа кара. Бо «Россия преимущество имеет перед другими странами тем, что она напрямую управляется богом»…
Отаке «Rusland uber alles»…
5 серпня 2018 року у соцмережах з’явилося повідомлення:
«ОСТАННЯ СТАВКА МОСКВИ: патріарх Кирило іде на крок відчаю, щоб не допустити автокефалію України. Патріарх зустрінеться з Варфоломієм, щоб обговорти «проблеми» щодо надання автокефалії Українській Церкві.
Незважаючи на свару, предстоятель РПЦ спробує наприкінці серпня зустрітися з Варфоломієм. Треба думати, що московська делегація повезе до Царгороду чималі валізи з коштовностями та погрозами…»
Отже, думаємо!
Звісно, звіриних шкур, які свого часу віз до продажного Діонісія IV московитський прицерковний шулєр, не повезуть. Не ті часи, не ті звичаї.
Зараз у московитській дипломатії модний «НОВИЧОК». Варіант ПСИХОТРОПНИЙ. Основні уражувальні компоненти: брехня, цинічне й нагле перекручення фактів, жорстока сваволя, що ламає волю. Це щось на зразок сатанинського навіювання.
…Але, знову думаю. Чому б делегації Росії, яка «…напрямую управляется богом», не прихопити із собою дельтапланіста Пукіна, що з богами на «ти», й не рвонути прямо у засвіти??? Чи де там сидить це загадкове «божество», яке ними – «НАПРЯМУЮ»… І його преосвященству Варфоломієві не ламали б душу, і світові показали б, що вони здатні чесно й справедливо відбути покаяння за всі гріхи, ними накоєні.
Євген ДУДАР
7 серпня 2018 року
Мене запитують, як я ставлюся до вислову Президента США Д.Байдена про Президента Росії В. Путіна… З точки зору дипломатії?
Я – не дипломат. Я – сатирик. І вважаю, що світ буде безпечний і спокійний тоді, коли між державами не буде «дипломатичної проституції», а буде правдиве одверте спілкування.
Відповівши ствердно на запитання: «чи Путін – убивця»?, американський Президент не «відкрив Америку»… Але цим, слава Богу, дав світові зрозуміти, що для нього основою дипломатії має бути – «правда – в очі».
У вісімдесятих роках минулого століття у Київському палаці культури «УКРАЇНА» «начальником по режиму» був відставний офітцер НКВД. Якось, при випадковій зустрічі в коридорі, він сказав:
Я вам совєтую – нє трогать вчерашнєє!..
– Порад тих, хто вчора розстрілював невинних людей, я не сприймаю! – сказав категорично я.
– Я нє расстрилєвал! – сказав категорично він. – Я – лєжал за пулємйотом! Расстрелєвало г о с у д а р с т в о !..
Думаю, що ні Гітлер, ні Сталін навіть «за пулємйотамі» не лежали. Але десятки мільйонів убитих, замордованих їхніми «государствами» жертв, досі волають:
«Люди! Будьте пильні!
Бо буває, що навіть мізерна фашистська «хамса», чи навіть «хамсучка», вирощена у якомусь шпигуському акваріумі, уявляє себе китом, на якому тримається світ. І вважає, що має право в усьому світі сіяти своє дикунське свавілля!.. Нести народам смерть і розруху! Загарбувати їхні землі, руйнувати долі… Й усе це видавати світові, як миротворство…»
Кроваве й підле «миротворство»! Цинічне, дике. Як і самі «миротворці».
Але хто чим воює, від того й загине.
Дякую редакції шановної газети з омріяною назвою “Перемога”, що публікуєте дописи про справжніх українців.