Війна – пора миттєвостей: ситуації і новини несподівані і приголомшуючі. Здається зовсім недавно «Перемога» повідомляла про волонтерську поїздку Юрія Васильовича Чекевді на фронт в одну з частин морської піхоти. Отож, не повірив своїм очам, коли прочитав у Фейсбуці звернення очільниці Романівського сторостинського округу Надії Соловюк:
«Доброго дня, громадо! Для 31-ї бригади піхоти, в складі якої проходить службу наш односельчанин Юрій Васильович Чекевдя та багато військових з Попільнянщини, необхідно зібрати такий інвентар: ломи, сокири, лопати штикові, совкові, пилки, ножівки, степлер, скоби, кирки, цвяхи, плівку…
Часу мало. Прошу допомоги.
Не будьте байдужими, особливо потрібні кирки. Все необхідне приносьте до сільської ради. Речі приймаються 24-26 лютого…»
Аби довідатися, як відгукнулися мої земляки, йду в старостинський офіс. Як виявилося, жителі Кошляк, Дехтярки та Романівки активно включилися в акцію – перелічених і багато інших потрібних на фронт речей вже зібрано. Хто чим міг, тим і допоміг. Внесок деяких громадян досить вагомий. Скажімо, голова громади Анатолій Олійник привіз великий за площею брезент. Леся Сергієнко, Олена Христенко, Юрій Шкарта, Василь Костомаха, та Василь Криштоп із сином Владиславом зібрали 3700 гривень та купили бензопилу.
І сокир, і пилок, і штикових лопат достатньо, проінформували мене в старостаті. А от ломів, совкових лопат та скобів ще бракує.
Отже, скоби. Заходжу в місцевий магазин будівельних матеріалів. Запитую.
– Немає, – відповідає продавець Василь Кіндратович, – розібрали для передачі Юрію Васильовичу. А цвяхи ще є.
Отож, прохання до романчан та жителів довколишніх сіл: зайдіть у свої магазини, перегляньте домашні запаси будівельних матеріалів. А ще спробуйте віднайти віск чи парафін для виготовлення окопних свічок. Ви зробите це для свого сельчанина, для його бойових побратимів. А відтак – для розгрому агресора, для нашої Перемоги.
Йду до матері Юрія Васильовича. Майже двадцять років ми прожити сусідами. Хорошими сусідами – невисокий паркан не роз’єднував наші подвір’я, а був зроблений більш «для порядку». На вулиці стрічаю меншу доньку Юрія Васильовича – Юлію з сином.
– Тато? – запитую одним словом.
– На службі тато, – в голосі молодої жінки – сум.
Я аж зупинився: роками, та що там роками – десятиліттями, мене до сусідів і їх до мене вели або радість свят, або готовність допомогти. А тут – сум.
Мати, Віра Федорівна, багато років тому, витираючи гіркі вдовині сльози, сама піднімала – ростила Юру, Сашу і старшеньку Валю. З літа 2014 брала активну участь у зборі речей для мобілізованих земляків. Тепер провела на війну сина.
– Від усього серця дякую всім, хто збирав речі для частини, де тепер служить Юра, – сказала Віра Федорівна. – Мій Саша вже те довів до належного стану, спакував. Як матері – важко. Як важко всім матерям, чиї діти воюють. Разом біду долати треба…
Віктор ЧУПРИНА
