Минулого тижня жителі Андрушківської територіальної громади зі сльозами на очах, з болем у серцях проводжали в останню дорогу молодого земляка, воїна-захисника Андрія Володимировича Сироветника. Багато людей зібралося в той сумний день довкола його рідної хати: близькі, сусіди, знайомі, друзі по школі і роботі, бойові побратими, мешканці довколишніх сіл, аби, низько схиливши голови у траурному мовчанні, віддати велику шану Герою. І поки в господі традиційно відспівували покійного воїна, можна було почути стишені болем слова пам’яті про Андрія, який був дорогим сином мамі Людмилі Миколаївні, турботливим братом молодшим Олегу і Тетяні, чесним сусідом, вірним товаришем, надійним бойовим другом – доброю людиною, на яку можна було беззастережно покластися.
А десь далеко, за сотні кілометрів звідсіля, в цей час ішла війна. Про себе вона тут нагадувала перемовинами фронтовиків: прямими, відвертими, без недомовок, пересипаними запитаннями: хто, де, коли виходив на зв’язок та іменами тих, кого вже немає у строю.
Вслухаюся в слова молодої жінки в уніформі:
– Нам, медикам, важко на передовій лінії, не легше і в тилу, коли стрічаєш матерів двохсотих. А вони питають: «Чому ви не вивезли тіло мого сина? Ви ж бачили!». Так, бачили, але як пояснити продиктовані боєм пріоритети – виносити трьохсотих чи двохсотих?
Таку школу воєнного пекла пройшов і Андрій Сироветник, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі.
Третього вересня в районі населеного пункту Новомихайлівка Донецької області під час виконання бойового завдання наш захисник героїчно загинув.
Андрійко, як називали його у сім’ї, народився 30 червня 1992-го року у звичайній сільській родині. Він був старшим сином серед трьох дітей, ріс добрим, трудолюбивим, відповідальним та життєрадісним.
Сповнені прагненням до знань шкільні роки пролетіли швидко. Юнак готував себе до мирної праці і пішов учитися у Верхівнянську філію Житомирського агротехнічного коледжу. Отримав кваліфікацію спеціаліста з виробництва і переробки продукції рослинництва. Андрій мав великі плани на майбутнє, тому й продовжив навчання у Національному університеті біоресурсів і природокористування, де у 2014-му році здобув ступінь бакалавра за спеціальністю інспектора по захисту рослин.
– Того ж року на сході України почалася війна, – розповідає начальник п’ятого відділу Житомирського регіонального центру комплектації та соціальної підтримки Володимир Гейдор.
Потрібно було готуватися і до безпосередньої участі у бойових діях. Задля цього, закінчивши навчання у Києві, Андрій Сироветник повернувся додому, відразу став на військовий облік, а невдовзі пройшов вишкіл на військових зборах для осіб, які не призивалися на строкову службу у Збройних силах України, і здобув спеціальність «стрілець». Коли ж вороже налаштована Росія почала відкриту повномасштабну війну, 7 квітня його мобілізували до лав ЗСУ і направили до одного з навчальних центрів у Львівській області. Під час навчання проявив себе цілеспрямованим, здібним в освоєнні військової професії, отримав спеціальність «стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмового взводу». Як відмінника Андрія зарахували до елітної 79-ої окремої десантно-штурмової бригади, до якої будь-кого і просто так не беруть.
– З Андрієм ми дружили з дитинства, – розповідає бойовий побратим Олексій, позивний «Каптьор». – Хоча він був на два роки молодший, але нас об’єднувало спільне хобі – футбол. Наші стосунки найкраще характеризувала приказка «Одна гривня – на двох». Андрій міг поділитися останнім. І хоча в класі Андрій вважався активним незаперечним лідером, з повагою ставився до своїх ровесників, першим спішив допомогти, підтримати.
– Таким він йшов своєю життєвою дорогою, таким він лишався і на фронті. Після того, як його мобілізували, ми постійно зідзвонювалися. Одного разу нам навіть пощастило зустрітися під Слов’янськом Донецької області під час ротації. Часу було обмаль, тому в розмові намагалися охопити все: і далеке рідне село, і спогади про батьків, знайомих, розпитати-розказати про себе, але то була зустріч фронтовиків – ми намагалися «видати» побільше інформації про місцевість, про поведінку рашистів, про те, чого варто остерігатися на даній ділянці передової лінії оборони.
Попри все встигли сфотографуватися на пам’ять. Тепер ця світлина – найдорожча реліквія. А оскільки фотографія постійно зі мною, то вона одночасно і оберіг, і нагадування, що за Андрія ворог має розплатитися по повній програмі.
Раз уже мова зайшла за Андрія-спортсмена, то своїми спогадами поділився і тренер команди фірми «Сігнет-Центр» Віктор Овадчук:
– Андрій був універсальним гравцем, демонстрував чудову гру воротаря, захисника, нападника. Досягав цього не лише наполегливим тренуванням, але й вивченням теорії цього виду спорту. Ігри з його участю залишаться світлим спогадом у всіх, з ким він захищав честь Андрушок, Макарівки та Попільнящини в міжрайонних і обласних турнірах.
Загартований спортом характер Андрій Сироветник проявляв і на фронті. Його бойова спеціальність – помічник гранатометника – вимагала самовідданості, подолання людсього фактору самозбереження. А вести бої доводилося на танконебезпечних напрямках, під артобстрілами, підпускаючи цілі на трьохсотметрову відстань прямого пострілу. І він, за словами військовиків, не маючи страху, своєчасно подавав запасні гранати, забезпечуючи ефективну боротьбу з броньованою технікою ворога.
Похоронна процесія заходить на територію кладовища. На меморіальному майданчику розпочинається мітинг пам’яті. Від імені усіх жителів Андрушківської територіальної громади поминальне слово виголошує очільниця сільської ради Олена Генріхівна Матківська:
– Біль непоправної втрати огортає нас, односельчан – усіх, хто знав нашого Андрія.
Шановна, Людмило Миколаївно, прийміть найглибші співчуття з приводу непоправного для вас горя. Не догляне Андрій вас до старості, не подарує омріяних онуків, а тільки залишить вам до кінця віку незагоєну рану втрати. Прийміть слова подяки, що виховали патріота та справжнього захисника України. Нехай опіка всевишнього, наші молитви полегшать гіркоту родинного горя. Кажуть, що людина може прожити довго і мало чого залишити по собі, а може прожити життя коротке, але таке, що залишить великий слід у пам’яті сучасників і прийдешніх поколінь. Це стосується загиблого Андрія Сироветника, який віддав життя за незалежну Україну, залишившись зразком мужності, героїзму, самопожертви в ім’я світлого майбутнього українського народу.
Солдати військового почету знімають з труни Державний прапор України, а очільник супроводу зі словами вдячності за сина-Героя вручає його матері Людмилі Миколаївні. Під звуки прощальної музики і постріли салюту почесної варти військовики несуть тіло Героя до місця останнього спочинку. Могила покривається квітами і зрошується сльозами земляків.
Поки газета готувалася до друку, через декілька днів після прощання з Андрієм Сироветником зустрів знайомого фронтовика Діму (позивний «Лисий», про нього розповідалося в «Перемозі»). За два останні місяці він встиг повоювати на східному фронті, де потрапивши під обстріл, отримав поранення та контузію.
– Підлікувався, пройшов реабілітацію, – розповів мені, – і через декілька днів знову піду «на ноль». Я мушу бути там, де мої бойові побратими гонять рашистів з нашої землі. Я повинен помститися за тих, хто поліг у бою з ворогом.
І знову хочеться звернутися до святої пам’яті Андрія Володимировича Сироветника, сказати ще раз:
– Спи спокійно, Андрію! Твоє місце в строю займуть достойні, безстрашні месники-побратими. Вони продовжать твій подвиг. Вони здобудуть омріяну Перемогу, змусять окупантів дорогою ціною розплатитися за твоє молоде життя. А Бог засудить нелюдів найсуворішою покарою.
З Богом – за Україну.
Слава Україні!
Слава нації!
Віктор ЧУПРИНА
