Є у Ходоркові особлива Людина. Ім’я її – Любов. Прізвище теж вельми яскраве й відоме на теренах України – Ярош. А сама вона – справжня зірка, хоча й не здогадується про це.
Уздовж вулиці Низької в Ходоркові – одразу три лелечі гнізда. Є в тому щось настільки символічне, наскільки й прекрасне. Одна лелеча домівка – просто біля оселі Любові Григорівни. Разом з директоркою Ходорківського ліцею Тетяною Дмитрівною Рябенькою ми завітали до нашої героїні у переддень її 102-річчя.
Знаєте, трапляються люди, про котрих кажуть: молода душею. Цей феномен важко пояснити, але він існує. Так от. До нас вийшла молода, усміхнена, охайно вбрана жінка з очима, сповненими справжності й глибини. Спілкування з 102- літньою Любов’ю Григорівною – вже подарунок долі. Велике щастя, коли у селі є така людина.
– Я народилася в невеличкому селі Пустельники, – згадує Любов Григорівна. – Моя хата – крайня. Там народилися й мої брати Михалко, Микола, тоді я, тоді Антон, тоді Василь і Оля. Нас було шестеро у мами. Троє померли – двоє в голодовку, одна ще маленькою. А троє – Микола, Василь і я – вижили. Вони теж уже покійні. Їдна я осталась. Ще живу…
Це ж випало мені у тринадцять років голодовку пережити. Колоски збирали. Вже була опухла. Батьки й не думали, що виживу. А в 14 років довелося випасати до 300 курей на колгоспному полі.
І було мені 21 рік, коли почалася війна з фашистами. Працювала на залізниці. Багато нас із Ходоркова та Яроповичів тоді було там: доводилося перелаштовувати колії за німецьким зразком, бо у них вони вужчі. Вже як ми зробили одну колію, то пропускали паротяга. Один проїхав спокійно. Як їхав другий, з танками, то тоді вже партизани «розшили путь», і ці танки поперекидалися. Але німці сиділи в першому вагоні, який проскочив, а задні вагони зійшли з рейок. То наших хлопців-залізничників після цього дуже німці били. Казали: «Ти тут працюєш – отже партизан». А дівчат не били.
Коли забирали українську молодь до Німеччини, то я втікала. Мастила руки сіллю, щоб здавалося, ніби то екзема. І був німець тут, на залізниці, де я працювала. Він казав: «Люба, говори по-українськи. Я тобі дам адресу, їдь до мене додому, там тебе зустрінуть і буде тобі там добре. А я кажу: «Ні. У мене мама немічна. Не можна покинути маму». Він погоджувався з моєю думкою. А брата молодшого у 16 років забрали на роботу до Німеччини…
Оскільки Любов Григорівна перебувала на окупованій німцями території, то після звільнення, її фактично силоміць відправили на Донбас. Там працювала на пилорамі: різала колодки.
– Побралися з Володимиром Ярошем у 1948 році, – згадує про особисте Любов Григорівна. – Два дні зустрічалися і почав свататися. Мені було 28, йому 29 років. Мав твердий характер. Я співала, а чоловік любив танцювати. 49 років разом прожили. Корову тримали, часом не одну, телята, поросята. 1997 року помер, проживши 78 років.
З 1948 року я вже жила у Ходоркові, мала дитину, і в 1949 році на залізницю працювати вже не йшла. Працювала у тутешньому колгоспі. Буряки копали на полі – по десять-тринадцять душ у ланці.
У мене четверо дітей: двоє хлопців та двоє дівчат. Хлопець старший і хлопець менший, а посередині – дівчата: Валя й Галя, Вітя і Льоня… Вітя поїхав у Чехію. Там недовго попрацював, та й привезли мені його… Загинув…
А внуків у мене семеро – шестеро внуків та внучка. І правнуків також семеро: дівчат п’ятеро і двоє хлопчиків: Максим, Тимоша, Микита, Віка, Карина, Саша, Аня.
– Як сталося, що Ви почали допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів?
– Ой, я не можу спати. Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті. Господи, де ви, бідненькі, не спите – ні день, ні ніч. А вороги стріляють… Радіо трошки включу, послухаю… Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, та щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша. Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять штук жмутиків роблю за день.
– Коли починаєш плести маскувальні костюми, то поступово втягуєшся у справу, – доєднується до розмови донька Галина. – День мине і вже хочеться знову плести. Спершу, як починали, манекеном нам слугували граблі, ломака, а потім уже надягали й на відро, і гачками плели… Мати називає кікімори «тімурками». Ми їй спочатку не повідомляли, що почалася велика війна. Почула по радіо. Тоді каже нам: «Чого ж це ви мені не говорите? Там же вже війна почалася». Їй подружка з Житомира телефонувала і розповіла.
– Старшого братового сина мобілізували до війська, то він одразу повідомив бабусі, – додає донька Валентина. – Син Галини Роман служить в теробороні. Мій молодший син Віктор також в теробороні, а старший Володимир у резерві . Ще один мамин онук Олександр також в теробороні.
– На всей Ходорків я найстарша, – розмірковує про свій вік Любов Григорівна. – Хто це думав, що два віка житиму, та ще й на третій іде! У моєї мами була сестра, яка теж більш як 103 роки прожила. І мені Бог дав жити. Я ж два рази була «під ножами», пережила операції, а ще залишилася і живу. Дуже хочу, щоб ця війна швидше закінчилася. Ті вороги людей стільки убивають, палять хати і хліб. Я на їх не кажу інакше як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги. Щоранку встану і думаю: може вже закінчилася війна…
Як Мати роду, Любов Григорівна всіх рідних знає, всіх оберігає дією і молитвою, з усіма тримає зв’язок: знає напам’ять номери мобільних телефонів своїх дітей та онуків.
А ще ж Любов Григорівна дуже гарно співає, – каже Тетяна Дмитрівна. І стежина розмови веде до її святості – української пісні.
– Є молоді дівчата у Ходоркові, які співають. Їм років по п’ятдесят,- додає Любов Григорівна. – А я вже як хтось співає, то підспівую. Коли сама – то муркочу собі, як щось роблю. Моя улюблена пісня – «Чом ти не прийшов». Поїду до сина Леоніда в Житомир, та й там, доки родина на роботі, сиджу у дворі, мугикаю.
«Моя мама ще «ого-го», не підведе», – каже син сусідам.
Такі люди, як Любов Григорівна Ярош, є золотим зерном, гордістю родини, села і всієї України. То є втілення незламності українського духу, любові до Бога, до людей і до життя. Вони як той соняшник біля асфальтованої дороги: проростають і розквітають крізь усі перепони. Шануймо наших Берегинь і береженими будемо довіку. Як єдина родина, як народ, як нація.
Знову і знову вітаємо Любов Григорівну Ярош з новим роком життя. Маємо мрію: разом з найповажнішою жінкою Ходоркова відсвяткувати Перемогу України над ворогом і спільно заспівати вишуканих українських пісень. На мирній, квітучій українській землі. У сильній, заможній, міцній Українській Державі.
Ольга Дубовик
