Російські війська в Україні знищують не українську незалежність, а залишки свого колишнього статусу наддержави.
Кілька важливих перемог Україна вже отримала. Почати хоча б із того, що міфи про «недодержаву» (українську) і про «другу армію світу» (російську) розвіялись, як пропагандистський дим.
Війна – це кров і великі страждання. Але водночас цією сукупною жертвою мільйонів українців здобуто те, про що мріяли численні покоління до нас: визнану в світі суб’єктність українців як нації.
У тривалих національних змаганнях ми довгий час були самотні – сьогодні ми є частиною світової коаліції, і цього разу вже щораз менше як об’єкт чужої уваги і щораз більше як суб’єкт своєї долі.
Ми досягли успіхів у проясненні для себе місця України в геополітичній конструкції світу: «Якщо колись ми ламали списи навколо того, «з ким нам бути», то тепер нарешті підступимося до питання про те, «якими нам бути» (Павло Казарін).
Спершу Майдани, а тепер і війна увиразнили нам, що бути єдиними не означає бути однаковими. Ще кілька зусиль – і ми переконаємось, що наші відмінності є не нашим фатумом, а нашим багатством.
Ті, що соромились згадувати про своє українське походження, нині ним пишаються.
Цей перелік можна продовжити, але важливо визнати: всі ці перемоги стали можливими тому, що ми були стороною Правди, Світла і Добра. Ми перемагатимемо й далі, якщо залишимось нею. Тоді над нами буде Боже благословення.
Це означає радіти духовній силі народу й повсякчас її примножувати. Від цього Світло стане лише сильнішим.
Водночас це означає вписати в наш новий суспільний договір: вершити суд на користь сильнішого – злочинно; наживатися на недолі іншого – осудно; красти – кари гідно, привласнювати чуже добро – ганебно; наступати на іншого, щоб піднятись самому – принизливо щодо себе самого. Війна навчила цьому не всіх, але можна не сумніватися, що є кому заступитися за обділених чи окрадених.
Це означає шанувати владу за вчинене нею добро й водночас вказувати їй на помилки й не допустити, щоб, борючись зі світом автократії й деспотизму, наша влада заразилася від нього зневагою до людини й спокусою насильницького панування. Інакше різниця між нашим і ворожим світом зітреться.
Це означає бачити чорне й долати його, але не вдивлятися в нього, інакше чорнота тебе й поглине.
Це означає обстоювати свою правду, в яку віриш, але не допускати, щоб тисячі наших персональних правд схрестили свої мечі, пошматувавши при цьому правду нашої землі та її безпеку.
Так ми виконаємо свою місію як громадяни і свій обов’язок перед полеглими.
І переможемо.
Мирослав МАРИНОВИЧ, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи
«NV»
