2016-го року районна газета «Перемога» надрукувала розповідь Олександра Борознюка «Три танкісти-земляки» про Олександра Радисюка з Кошляк, Дмитра Адисьова з Романівки та Віталія Мелінчука з Почуйок. Мене попросили передати декілька примірників нашим землячкам: матері Дмитра Адисьова Олені Василівні Світличній та матері Олександра Радисюка Інні Петрівні Радисюк.
Я завітав до Олени Василівни. Вона була щиро рада зустрічі і, як кожна мати учасника бойових дій, охоче говорила про сина, його солдатську долю. Ось що вона розповіла:
– Дмитро не приховував, що збирається в АТО. «Піду», – говорив прямо, регулярно переписуючись із Сашею Радисюком, який уже одягнув тоді військову форму. Ні я, ні мій чоловік, його батько Юрій Миколайович Адисьов, не дуже в те вірили – син вчився у професійному училищі на зварювальника, рік до диплому залишився.
Вчився добре, була подяка з училища, з дисципліною все нормально. Поїхав у військкомат. Ми не дуже й хвилювалися, вважали, що будь-що дадуть довчитися. А він вирішив: “Повернуся – закінчу” і підписав контракт. Тепер, чесно кажучи, я почуваюся спокійно лише ті декілька хвилин, коли розмовляю з ним по мобілці. А решта часу – переживання, тривога. Легше, коли вони в другій лінії оборони – дзвонить частіше.
А в нас свої “лінії оборони”. У місті Шахтарську Донецької області живе мій двоюрідний брат. Так от він приїжджав у нашу область оформляти пенсію. Видзвонив мене і почав лаяти: “Ви, мовляв, такі-сякі-перетакі, налізли на нас, окупували частину нашої області. Ви – бандери”.
Я тоді була на вокзалі. Дослухала весь той бруд, а тоді і “видала”: “Ти, кажу, гад отакий з бугра, тут народився, тут дідівські могили, а тепер став сєпаром, тепер ти в Росію захотів? Ти ще набрався нахабства погрожувати мені. Та моя дитина там воює.
Ти підлюк: маєш російський паспорт, отримуєш російську пенсію, а роззявляєш рота ще й на українську. Ось я звернуся в Пенсійний – буде тобі українська пенсія”.
А люди на вокзалі всі замовкли, слухають.
А коли я “висповідала” його, як заслужив, почулися вигуки: “Правильно. Так їм, гадам – сєпарам, і треба!”
З цим ясно. Але є іще одна «лінія оборони». Один з моїх дядьків живе в Петербурзі. Його син – майор у відставці, сорок сьомий рік пішов йому. Так приїхали вночі, внаглушку “мобілізували” і відправили під Україну. Теж дзвонить: “Сестро, ми не винні. Нас заставляють”. І знаєте, я йому вірю. А ще цікавиться, як Діма. Відповім, що все гаразд, говорить: “Слава Богу”.
А як подумати – дядько проти небожа. Своя кров – проти своєї крові. Жах. А як дзвонить Діма, впевнено заявляє, що переможуть, сама проймаюся тією впевненістю. І вірою, що майбутнє буде кращим.
* * *
З часу написання цієї замітки минуло шість років. Відбулося багато знакових подій: путінська раша напала на Україну, поповнив ряди Небесного Легіону Олександр Радисюк, син Олени Світличної Дмитро воює з 24-го лютого 2022-го року. Для матері настала пора переживань, молитов, надій. Тривог побільшало. А тут ще й в тилу виникають «лінії оборони».
– Оце недавно зустріла знайому, з якою приятелювали не один рік, – ділиться мати фронтовика. – Почала вона скаржитися-нарікати на долю: «Сина мого забирають – повістка прийшла». Відповідаю: то й що? Війна. Мій син он з 2015-го року воює. У відповідь вона мені каже: «Твій вже досвід має. То хай він і воює, він же вміє. А мій – дитя». А мій не дитя? Чи коли старенька мама випроводжає на війну 50-річного сина, то він – не дитя?
Мова материнських сердець – завжди монолог.
Віктор ЧУПРИНА
