Житомирська область,
селище Попільня
Сьогодні:
Пятниця, 29 Листопада
icon clock23.01.2023
icon eye225
Cуспільство

Тепло єдиної родини

Майже пів століття, найкращі свої роки, віддала праці педіатра у Попільнянській лікарні Тетяна Володимирівна Самойлюк. Високий професіоналізм і досвід – то найбільші скарби, яких надбала за цей час. Ну а чуйності, співчуття і милосердя їй завжди було не позичати.
Певно, саме за ці чесноти й довірили Тетяні Володимирівні у березні минулого року супроводжувати групу онкохворих дітей із Житомирщини на лікування до Швейцарії.
Можливою така поїздка, як повідомлялося у засобах масової інформації, стала завдяки старанням мера Житомира Сергія Сухомлина та його співпраці із Державним секретаріатом Швейцарії з економічних питань SECO у рамках проєкту «Енергоефективність у місті Житомирі». Саме швейцарський урядовий фонд SECO надає допомогу, забезпечує проживання і харчування, тобто фактично на повному пансіоні приймає наші родини у Швейцарії.
Така передісторія. Про враження ж від перебування в одній з найкращих європейських країн – у розмові нашого кореспондента з Тетяною САМОЙЛЮК.

– Враження неперевершені. Здається, ця поїздка – то винагорода за всі роки моєї праці.
– Але ж у вас це була зовсім не туристична поїздка, а, я б сказала, чисто виробнича командировка?
– Це так. Відповідальність мала дуже велику. Із Житомира у нашій групі їхало 46 дітей і 28 батьків. Причому діти були віком від року до вісімнадцяти та з різною складністю онкоза-хворювань.
А супроводжували їх лиш один педіатр – експерт за напрямом «Педіатрія” КНП «Попільнянська лікарня» – та три медсестри. До того ж, уже в пансіонаті до нас доєднали ще групу з Луцької області, у якій медичних працівників не було зовсім.
– Знаючи вашу комунікабельність і небайдужість, можу лиш здогадуватися, як уважно ви знайомились з кожним, ретельно вивчали історії хвороб, особливості випадків.
– Це було, як розвідка боєм. Вважай, при посадці в автобус я одержала списки дітей і батьків. Тому цілу дорогу вивчала їх і знайомилася з юними і старшими компаньйонами. Часу на це було достатньо, оскільки три доби ми провели в Польщі – у Любліні.
– Це були вимушені затримки з ночівлею?
– Ні-ні. Поїздка була дуже чітко спланована. У Польщі нас теж чекали і забезпечили всім необхідним.
– Але яке перше враження від Швейцарії, яку деякі наші блогери-мандрівники називають земним раєм?
– Думаю, в цій метафорі – нема жодного перебільшення. Швейцарія – невимовно красива країна. Казкові гори і луки, що ніби з картинок ожили, численні озера і водоспади, що заворожують, рівнесенькі дороги, затишні містечка. І щира, непідробна привітність людей, готовність кожного поспівчувати і допомогти.
Після непевності, страху і стривоженості від перших тижнів війни ми справді, ніби в рай потрапили. Милуючись тамтешніми ландшафтами і замками, кожен збагатився позитивними емоціями, від чого і хвороби стали переносити легше.
– Вас привезли одразу в клініку?
– Зовсім ні. Спершу поселили нас у пансіонаті в містечку Ерленбах, що неподалік від Цюріха і надали так званий статус «S» для тимчасового проживання необмеженого датою повернення.
Це стало можливим завдяки старанням швейцарця з великим серцем Александера Люхінгера. Він є консультантом проєкту «Енергоефективність у місті Житомирі», який з травня 2015 року реалізується Житомирською міською радою, Міністерством розвитку громад та територій України, Державним секретаріатом з економічних питань Швейцарської Конфедерації (SECO) та КП «Житомиртеплокомуненерго».
За власної ініціативи, заручившись підтримкою європейських урядовців, Александер з перших днів повномасштабної війни в Україні організував на безоплатній основі трансферт, лікування та проживання наших онкохворих дітей та їх родин у Швейцарській Конфедерації.
Пан Александер досить часто зустрічався з нами, піклувався про забезпечення кожного всім необхідним. Ми мали найкращі побутові умови, повноцінне харчування.
Також дуже опікувалися нами місцеві волонтери. Враження таке, ніби весь Ерленбах (за кількістю населення він приблизно такий, як наша Попільня) тільки й очікував нашого приїзду. Про екскурсії, розваги, просто спілкування навіть говорити не доводиться.
Волонтери постійно намагалися дивувати чимось новим і неочікуваним. Вони, наприклад, привозили домашніх тваринок, щоб потішити наших дітей, іграшки власних синів і доньок.
– Але як можна спілкуватись, не знаючи мови?
– Це складно. Та якщо люди налаштовані на позитив, то вони розуміють одне одного і без слів. Вірніше, швидко запам’ятовують необхідні слова. Тим паче, що хтось із нас вивчав у школі німецьку мову, а хтось із них мав спілкування з українцями.
Крім того, серед волонтерів були перекладачі. І серед наших батьків було молоде подружжя лікарів, котрі непогано володіли німецькою.
Усіх наших дітей розподілили по дитячих садочках та школах. А в спілкуванні діти швидко запам’ятовують нові слова, особливо, якщо робиться це невимушено, в ігровій формі.
Мені там не раз доводилось супроводжувати дітей у поїздках до школи та дитсадка. Приємно було спостерігати, як вони діляться між собою вивченим. А вихователі та вчителі активно використовували різні методи, щоб якомога краще засвоювався матеріал.
Та не тільки дітей, а й дорослих теж вчили німецької мови. Вона, до речі, у Швейцарії головна. Хоча в окремих кантонах спілкуються і французькою та італійською. А ще ледь не кожен кантон має свій діалект. Думаю, в цьому плані українцям є чому повчитись у швейцарців. Розмаїття мов і діалектів (та, думаю, й культурних особливостей теж) у них жодним чином не заважає державній єдності.
– Але ж головним було все-таки лікування. Прямо там же, у пансіонаті, й медичні послуги надавали швейцарські спеціалісти?
– Звісно, що ні. Відразу після приїзду наших дітей прямо у пансіонаті оглянула група швейцарських лікарів, а потім обстеження і лікування проходило у дитячому госпіталі в Цюріху.
На кожного юного пацієнта було розроблено індивідуальні плани обстеження і спостереження, лікування (за необхідності й оперативного), реабілітаційних та профілактичних заходів, постійного нагляду. Із швейцарською точністю обумовили й терміни виконання кожного з них.
– І щоразу потрібно було добиратись від Ерленбаха до Цюріха?
– Ну, стосовно транспортних переміщень, слово «добиратись», думаю, ніяк не стосується Європи, а тим паче Швейцарії. Нас обслуговували два комфортні автобуси, які доставляли дітей до дошкільних та шкільних закладів, і два автомобілі, маршрут яких пролягав до госпіталю. До того ж, для дітей поїздка – це завжди пригода.
– Ви сказали, що передбачалось і оперативне лікування в разі необхідності. Значить декого з пацієнтів і оперували?
– Так. Враження онкохворобами у дітей були різні за тривалістю та гостротою прояву, тому з часом історії хвороб наповнювалися результатами обстежень, як лабораторних, так і інструментальних, медичними висновками. Врешті двом пацієнтам провели необхідні операції.
Для мене як лікаря приємно те, що діагнози, поставлені українськими спеціалістами, були безпомилковими. Хоча як людина я більше б тішилася з того, щоб бодай деякі з них виявилися помилковими – надто боляче дивитись на дітей, які страждають від хвороб.
– А батьки, у разі необхідності, теж могли пролікуватись, чи така можливість надавалась лише дітям?
– У цьому плані ніяких обмежень не було. По-перше, зміна клімату і харчування зумовили певні симптоми у дітей – кашель, нежить, лихоманка, висипи на шкірі, розлади шлунку. А по-друге, в дорослих – головні болі, підвищення артеріального тиску, стреси, нервові розлади.
Однак, як кажуть, всі проблеми вирішувались в міру їх надходження. Один-два рази на тиждень до нас приїжджав швейцарський сімейний лікар Ді Ді Бьорхард із Цюріха. Він контро-лював весь лікувальний процес і завжди готовий був надати допомогу кожному за будь-яким зверненням.
– Кажуть, до гарного швидко звикаєш. Мабуть не дуже хотілося знову повертатись в Україну, де війна, тривога, сльози і кров?
– Це ви ще й дуже делікатно запитуєте. Дехто прямо цікавиться, чи не можна було залишитись там на довше, принаймні поки війна. Скажу чесно: можна.
Але оте не зовсім зрозуміле тим, хто не залишав надовго свого дому, слово «ностальгія» за сім місяців перебування у чужій країні наповнилося для мене таким глибоким змістом, що навіть почала уникати розмов із власними дітьми та внуками – кожного разу плакала.
Можливо, це вік дає про себе знати. А можливо, усвідомлення того, що в тяжку для України годину ми, як ніколи, повинні триматись купи. Хоч як це не пафосно звучить, але я прихильниця саме такої позиції.

Розмову вела Євгенія МАКІВСЬКА

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.